на сайті  
   
 
Субота, 24 червня 2017 року
 








Ваша думка
З якими правовими питаннями у Вас найчастіше виникають труднощі?
оформлення спадщини
оформлення права власності
оренда земельної ділянки
розлучення
позбавлення батьківських прав
оскарження рішень чи бездіяльності органів державної влади
оформлення субсидії
виплата аліментів
виправлення описки в документах
Інше:

        

Переглянути результати

 

Рекомендуємо
 

Загрузка...






Архів газети "Галицьке слово"

2017 рік

2016 рік

2015 рік

2014 рік

2013 рік

2012 рік


2011 рік


2010 рік



Доля українок в Італії
22.05.2017 | 12:43 | Переглядів: 190
Рейтинг

     «Думаєте, жінки, які приїздять з Італії, розповідають правду?! Ні, звичайно! Вони її ніколи не розкажуть!» 

     Вона сідала в автобус. Було трохи не по собі, але рішуче кинула валізу до багажного відділення і оглянулась довкола. Жінки були такі однакові і такі різні — то весело гомоніли, то мовчки вдивлялися в темряву. Що вони там бачили?  Хтозна. Єдине, що вона могла розуміти — ті жінки добре знали, куди їдуть.  Вона —  не мала ні найменшого уявлення.  Просто якось отак... наважилась. То була мить, коли розпочалась її історія.
     
     Попереду чекали довгі черги на кордонах, потім майже ідеально вистелені польські автобани, а далі німецькі — на той час ще більш вилизані. Години злітали, автобус повернув на південь — заробітчан зустріла сонячна Італія. Мілан, Модена, Флоренція,  Рим - двері відчинялися, люди виходили, а вона все ще їхала далі, допоки не дісталася півдня країни. То був Неаполь — місто контрастів і випробувань, з одного боку – сірий і засмічений темношкірими наркоторговцями, а з іншого — яскравий і романтичний,  перед яким відкриваються мальовничі морські простори. Двері відчинилися на вокзалі. Водій квапливо повідомив, що то «кінцева», і поруч вмить вибудувались високі колони з валіз —  як головна вертикаль між тим, що було там, удома, і тим, що трапиться тут, у невідомій Італії. З тих сумок люди діставали харчі, допоки ті не закінчились. Спали, милися, справляли всі решта потреби між вагонами, допоки не знаходили собі ліпшого прихистку. Так минуло кілька днів. І якось туди навідалася жінка, наша (українка), щоб повідомити добру звістку — в один із барів потрібні на роботу офіціантки. 

     

Надія Шувар

     – Відправляємось ввечері. Вас заберуть звідси. Заплатити за отриману роботу потрібно буде... - Всі гроші. Для більшості з присутніх така розкіш вартувала всіх паперових, котрі вони привезли з собою, в основному, це були позичені в родичів чи друзів гроші, і для багатьох —  дуже великі. 
     
     Коли стемніло, на вокзал і справді під'їхав автобус. Везли недовго, як можна було припустити, всього лише десь на околицю Неаполя.  Тут запропонували переночувати, повідомивши, що вже зранку відправлять на роботу. Жінки гомоніли між собою і раптом їй стало якось не по собі – з'ясувалося, що не офіціантками в бар їх везуть працювати, а в публічний будинок! Хто б подумав?! Кілька хвилин світ ішов обертом, а потім віднайшла сили зіжмакати у долоні свій паспорт, щоб ніхто не бачив, і вирішила тікати. Темна ніч стелила перед нею освітлену автостраду. Коли повз, як комети, пролітали автівки, лягала у рів, ховалася, а потім продовжувала іти далі. Аж раптом —  побачила автобус. Зупинила. Сіла. Водій намагався щось у неї розпитати — нічого не второпала. Мовчки знизуючи плечима показувала, що їй потрібно їхати прямо. Вийшла знову в Неаполі, та як дістатися до вокзалу, не знала. 
     
     – Cosa sta cercando? Si è persa? Sto da un sacco di tempo su questa curva a fissarla.     - Заговорив до неї італієць.
     
     – Я не ку-у-у-у-рва! - Аж тепер, здається, здали нерви і сльози покотилися, як горохи. Витерпіти це все, здається, було не сила... 
     
     «Сurvа» з італійської «поворот». Чоловік хотів допомогти, кажучи, що уже тривалий час стоїть на роздоріжжі і спостерігає за нею, питав, що шукає, чи раптом не заблукала, куди  їй треба дістатися, пропонував підвезти, та у відповідь чув крізь сльози одне єдине: «Я не курва. І нікуди не поїду». Зрештою, сів у машину і відправився на вокзал, знаючи, що там багато українок, і можна привезти когось, щоб допомогти бідоласі. На щастя, цього разу саме так і трапилось. 
     
     Через два дні, під час сніданку, який організували для заробітчан волонтери з «Карітасу», донеслися чутки про те, що ту українку, яка відправляла наших жінок до публічного будинку, повісили. Кажуть, помстилися. Кажуть, свої ж... І це все, що можна було дізнатися. Більше ніхто нічого не говорив. Та і не треба було.
     
     Час минав. Прикрі бабуся з дідусем, роботу в яких допомогла знайти подруга, нарешті позасинали. Глибока ніч схилила і їй голову на подушку. Снився чоловік. День їхнього щасливого весілля. Біла сукня, усміхнені гості і найсокровенніше — вінчання. Солодкий сон обірвав момент, як хтось у тій церкві різко зірвав із неї рукавичку...
     
     – То знак. Я б на твоєму місці так спокійно на це все не реагувала. Ну подумай сама. Твій чоловік молодий красивий лікар, мало таких медсестричок, якою ти була, що зараз довкола бігають? От не сміши — уже, мабуть, пригледів якусь. Подзвонити б тобі додому, та й розпитати, - намагалась повчати подруга.
     
     Мама на телефонні дзвінки не відповідала. Подзвонила до себе на квартиру, і замість чоловіка слухавку підняв його брат.
     
     – Надю, ти мусиш мати терпіння — твій чоловік помер.
     
     Вона пригадує тільки, як сіла в якийсь автобус... 
     
     Свідомість до неї повернулася в лікарні.
     
     Приблизно так починалась історія 43-річної  Надії Шувар з Бовшева Галицького району. Вона 17 років тому поїхала до Італії. Зараз живе й працює в Ґуббіо —  близько 165 км на північ від Риму. Має сім'ю, сина,  роботу в пекарні, машину, щорічну відпустку — життя, як-то кажуть, налагодилося. Журналіст «Галицького слова» вирішила поспілкуватися з нею про те,  які саме труднощі доводиться долати на заробітках українським жінкам.
     
     – У кількох словах хочеться продовжити описану мною вище історію... На похорони чоловіка Вам вдалось поїхати? Як розвивались події далі?
     
     – Мене дівчата після тієї звістки знайшли уже в лікарні, в якій я пролежала близько тижня. Щиро дякую волонтерам з "Карітасу", вони мені привозили і одяг, і харчі. Я дуже хотіла повернутися додому, але по-перше, у мене не було грошей, а по-друге, рідні сказали, що нічим я уже там йому допомогти не зможу... Доля правди у цих словах, мабуть, була. І якось мамі зателефонувала подруга, яка також була в Італії, і запропонувала поїхати до неї в Губбіо — помогти з роботою. Я послухалась.
     
     – Смійся, бо тебе ніхто на роботу не захоче взяти, - казала мені вона, коли ми зустрілися після довготривалої виснажливої дороги. А я була, здавалося, просто смертельно втомлена —  як заснула, так прокинулася аж через добу. 
     
      Три тижні доглядала за бабусею, доки ту не віддали в дім перестарілих, а потім мене один адвокат взяв на роботу допомагати його батькам, платив дуже хорошу на той час зарплату - майже півтори тисячі італійських лір. Але, уявіть собі, і тут не обійшлося без пригод — бабуся мене страшенно ревнувала до свого діда. Він мав 86 років, але специфічне почуття гумору: на людях любив називати мене своєю коханкою, тож попрацювати у тій сім'ї вдалося не більше чотирьох місяців. Далі події розвивалися ще цікавіше — я доглядала за однією жінкою та її братом, які разом мешкали і ніколи не були жонатими. Таких скупих людей, як вони, я в житті не зустрічала. Довго я там теж не затрималася. Аж потім мені подруга сказала, що є робота в пекарні. Минуло багато часу, і я досі тут працю.
     
     – Життя налагодилося? 
     
     – Можна сказати, що так. Вийшла вдруге заміж, за українця, свого односельчанина. Живемо тут удвох, виховуємо шестирічного сина. Італійці, власники пекарні, у якій я працюю, люблять його, як свого рідного внука. Хороші люди. Ми не платимо ні за житло, ні за комунальні послуги — в цьому вони нам допомагають. Пригадую, як уже після трьох місяців в декреті мені довелось вийти на роботу, часто і в нічну зміну, то господиня  приїжджала і залишалася ночувати з дитиною. А також моя мама приїжджала, покинувши всі домашні турботи,  щоб допомогти мені з маленькою дитиною — дуже за це їй вдячна. На жаль, моя мамуся також у житті пройшла через багато труднощів, і постійно залишалася при цьому дуже чуйною і хорошою людиною. Я її завжди прошу берегти себе, бо від її щастя залежить і наше — дітей.

     

Власник пекарні – Маріо Бринетті і його дружина Мануелла Джакомитті

     – З українцями часто зустрічаєтесь?  
     
     – Дуже рідко. Мій син дуже гарно вчиться, танцює, плаває, катається на роликах, часто бере участь в різноманітних змаганнях, тому ми постійно зайняті. От нещодавно виборов кубок першості на змаганнях. Ми ним пишаємось. 
     
     – Якщо пригадати, як все починалося, то зараз можна щиро за Вас порадіти, а от як змінилися за цей час люди? 
     
     – Оооо... Люди не ті, зовсім не ті. Колись співчували, помагали, а тепер кожен живе своїм життям. Ось, пригадую розповіді моєї подруги... Один італієць узяв її на роботу, і, уявіть собі, час від часу жінка прокидалася, а чи правильніше кажучи, приходила до свідомості, зв'язаною в ліжку. Як пізніше з'ясувалося, він колов її снодійним і робив все, що хотів. Збоченець, інакше не скажеш. Коли вона зрозуміла, що з нею відбуваються дивні речі і звернулася до нас за допомогою, то уже важила 28 кг із шістдесяти, так схудла. Сконтактуватися з нами їй тоді допомогли монахині.  
     
     Інша подруга розповідає, як її вечорами бив роботодаведь, так що аж волосся жменями виривав з голови, забрати її допомогла уже поліція. Ах, скільки всього можна порозказувати, тут кожна жінка має свою історію. Важкі часи були...
     
     – Зараз в Італії жити важче? 
     
     – Моїй мамі сімдесят два роки. Я побудувала на подвір'ї дві хати, ніби все є. Але приїду туди, і максимум тиждень можу спокійно побути. Тепер все по-іншому, і я почуваюся, як в гостях. От приходжу я в Італії в магазин і кажу:  «Сіньйоро, мені потрібні туфлі». Пояснюю які і вибираю. То ця сіньйора не лише допоможе мені їх приміряти, але й на наступний день після весілля, на яке, до прикладу, я їх купляла, подзвонить поцікавитися, чи мені було в них зручно танцювати. А у нас в магазині, поки терпітимуть, а зрештою, спитають:  «Ви ще довго будете мені голову морочити?». Італійці цінують своїх клієнтів. А вдома тільки поїду на ринок і вже тебе зустрічають:
     
     – А що купила, покажи... - Мушу посеред дороги показувати.
     
     – Ой, та що то для тебе сто-двісті гривень...  
     
     Вірите, щось! Люди не розуміють, як тяжко вони зароблені.
     
     Тут також не гладко. Так, мені пощастило, що я не оплачую комунальні послуги, наприклад, але витрати також немалі — забезпечити дитині басейн, танці, дорого коштує страховка за машину, подорожчало пальне майже удвічі... Більше заробляємо, відповідно й більше витрачаємо. Але загалом тут спокійніше, це факт, люди не заздрять один одному —  тим, хто побудував хату, купив машину... Багатство сприймається легше. 
     
     - Бачу, Ви вимоглива. І до свого сина така ж? 
     
     – Ми живемо в маленькому містечку, де навіть немає української школи, тому навчати сина української мушу самотужки, бо ж невідомо, як далі складеться. А в італійську школу він ходить до 1-а класу, з 18-ти дітей найкраще вчиться. Але зараз я Вам розповім чому. Якось приходжу до вчителів і кажу, що вчора своєму синові порвала зошит з італійської мови, а ті від здивування мало не попадали. Так, порвала, розповідаю далі, бо він писав не каліграфічно. Тому в мене статус найстрогішої в школі мами. І поводжуся так, тому що тут вчителі, я вважаю, надто лояльні і мало вимогливі. 

     

Син Надії – Алессандро

     – Італійці не прагнуть бути освіченими? Я бачу, що молоді люди не вчаться так масово у вишах, як у нас, або ж покидають університети на першому-другому курсі, кажучи, що їм важко, більше того, часто навіть у сорокарічному віці відвідують вечірні школи, бо не спромоглися до цього часу мати середньої освіти...
     
     – Я Вам поясню чому. Добра половина італійців мають свій сімейний бізнес, який вони передають з покоління в покоління, тому синам та дочкам не обов'язково йти вчитися — вони ще змалку мають тверде переконання, що будуть забезпечені роботою. Власник пекарні, на якій я працюю, отримав лист з університету, в якому йшлося про те, що його син не відвідує заняття. Реакція була спокійна та байдужа — якщо не хоче вчитися, то хай ящики носить. І він носить, набагато краще живучи, ніж ми з дипломами з відзнакою.
     
     – Мою подругу одного разу спитали, чи в Україні так само видно місяця, як тут в Італії...
     
     – А я Вам про що. Вони не тяжіють до знань. Їх вчать користуватися калькуляторами, а не таблички множення. Мій господар, наприклад, не може усно до 36  додати 18.  Натомість італійці знають, що мають двічі в тиждень поїхати до ресторану повечеряти, влітку відпочити на морі, а взимку покататися на лижах і т. д. Солодко нічого не робити — так вони кажуть.
     
     – Шкода, що наші люди такі розумні і такі здібні гнуть спини на чужині. 
     
     – Можна копнути глибше чому. Штори на вікнах в італійських будинках висять ще ті, які, умовно кажучи, повісила прабабця. Прати їх не можна, максимум — винести на вулицю і легенько витріпати. В українки: шість років тому, як побудувала хату, все у ній новесеньке-чистесеньке, та вона уже їде до міста міняти штори, бо ще висять в тюльпани, мода цього року на ромашку, а тре си купити в троянди, бо казали, що такі наступного будуть в тренді.  Ви подивіться, як італійці вдягаються. Всі речі, які я привожу собі з України, лежать у мене в шафі в коробках. Я тут їх  не ношу. Все значно простіше. Через рік знову їду додому, і мода знову міняється, мама свариться, щоб купила собі щось гарне і не ходила, як збідована, і так по колу. А з іншого боку, я тішуся, як у нас в селі все гарно поробили. Приємно глянути.
     
     – Українки в Італії мають не дуже добру репутацію? Боляче про це питати, та все ж.
     
     – Та жінка, яка сидить замкнена в хаті двадцять чотири години на добу, хоче і уваги до себе, і вийти прогулятись, і кави попити, і відпочити. Італійці часто до неї заговорять, розрядять, повезуть показати якесь містечко, і вона вже тим радіє. Їхні чоловіки загалом вміють завоювати прихильність жінки.
     
     Якщо він тобі скаже: «Привіт, красуне. Як ти поживаєш?». - А тоді продовжить розмову, то від нашого почуєш: «Що ти знов від мене хочеш? І т. д.». Скажіть мені, котрий з наших чоловіків спитає свою жінку, чи вона поїла добре, чи не втомилась на роботі і чим їй допомогти. Одиниці таких, мабуть. А тут — звичне явище. Тому логічно, що їхнє «ой, бідненька, ти так втомилася сьогодні, зараз я тобі вечерю приготую, почекай» візьме гору над нашим невдоволеним «а шо ти уже йдеш спати»... 
     (Сміється, - авт.).
     
     – Все ж Ви вийшли заміж за українця...
     
     – Так, бо італійці добрі, але їх потрібно бавити. Шоста година —   він уже хоче їсти, перша година — він знов хоче їсти, вони такі більш дитячі, мамині синочки. Мій чоловік  коли вперше приїхав до Італії, я йому приготувала на вечерю два стейки такі гарні, салат зробила, словом, так, як прийнято в Італії. Але чую, дзвонить до мами: «Дала мені два шматки м'яса, кров шваркотит звідти, якось обсмажила туда-сюда, накидала трави... і просить їсти? Ото-о Італія».

     

Алессандро освоює пекарську справу

     Я те все слухала, побоюючись, що вже в селі свіжі плітки будуть, і не знала, де дітись. А тепер, коли мій Володя приїздить до мене, то не хоче ані борщика, ані вареників, ані картопляного пюре, а м'яса з салатиком — та ще й так, щоб «кров шваркотіла».
     
     – Італійська кухня ж славиться на весь світ... 
     
     – Розкажу Вам, як я перший раз мідії готувала. Приніс якось господар їх з моря. Я італійською ще добре не говорила, але зрозуміла, що їх треба приготувати на обід. Телефоную подрузі питатися, що з ними робити. Та мені каже, почисть гарно, кинь на сковорідку і спробуєш, як стануть м'ягенькі, то вже готові. Додай для смаку помідори та спеції, от і вся історія. Так і зробила. Минає година, друга, уже зараз італійці на обід прийдуть, помідори майже вивітрилися, додаю іншу банку, а мої мідії м'якими не стають ніяк... Де ж я тоді розуміла, що шкарлупу їсти не треба... (Сміється, - авт.).
     
     – Чи відчували Ви коли-небудь комплекс неповноцінності, і коли відбувся так званий переломний момент?  
     
     – Бувають моменти, що я це відчуваю і досі. Коли у нас почалась війна, то мене мало не звільнили з роботи. Словом, приходжу якось на роботу і кажу про те, що спати не можу, бо у нас в країні біда, що хлопців везуть на Схід, вбивають... На що чую:
     
     – Та подумаєш, на двісті менше, на двісті більше, вас і так багато.
     
     Як беру я його, людоньки, за барки... і з криками:
     
     – Хай Бог боронить, щоб ти, скотино, коли-небудь побачив похорони свого сина, так, як це бачать наші матері.
     
     Та й усе. Так це мене обурило, що я спакувала валізи і вже готова була повертатися додому. В результаті, на колінах він у мене просив пробачення. Залишилася, але, чесно кажучи, тримаю образу й досі, тому що більшість італійців, мені здається, підтримують Путіна. І я розумію чому: якийсь час дивилася виключно італійські телеканали, після чого отримала таку дозу пропаганди, що під час телефонних розмов з матір'ю, жартувала, що скоро сама стану на бік Росії, як ще трохи подивлюсь телевізор.
     
     Я іноді їм розповідаю, які гарні наші Карпати, яка мальовнича Україна, на що чую у відповідь: «Так, що ти тут робиш, повертайся додому». Інакше мислять ті, що побували в нашій державі, з ними уже можна предметно говорити, вони нас розуміють. Решта — все одно мають нас за наймитів. А ще —  наші люди настільки добрі, що їх просять зробити одне, а вони у відповідь продемонструють ще добрий десяток своїх інших здібностей, не вимагаючи  взамін нічого. Цим, звичайно, користуються.
     
     Буває, що принижують тут. Я, якби на все звертала увагу, то мене, мабуть, не стало би вже. Мама любить казати: «Ворогові не побажаю поїхати на заробітки». Бо вона була тут у мене в гостях і все бачила. Тут наші жінки живуть не в теперішньому часі, а фотографіями рідних з України.  Ви думаєте, ті, які повертаються додому, говорять правду?! Ні, звичайно. Вони її ніколи не розкажуть.
     
     – І Ви також не говорите правди?
     
     – А хто мене вдома зрозуміє? В кожного своє уявлення про заробітки: мовляв, за кордоном гроші падають з неба. А відчути складність моєї роботи дуже легко: не треба особливих зусиль, просто сядьте вночі, відкрийте мікрохвильову піч і засуньте туди голову. Ми за одну ніч виготовляємо тисячу-півтори буханок хліба: я посеред ночі біжу сама в пекарню, мішу тісто, а вже потім всі приходять і мені допомагають. Як тільки зробиш найменшу помилочку, на тебе відразу ж кричать і обзивають путаною, тобто легковажною, можуть навіть чимось кинути... А почнеш жалітися, то відразу відправляють додому. І так хочеться іноді виплакатись в подушку, а потім думаю — всі живі, здорові, дитина поруч, все погане забудеться. 
     
     Тому мені прикро, що в людей досі залишається стереотипним уявлення про те, що ми жінки легкої поведінки, які дуже легко отримують гроші. Це не так. Кожна опинилася тут не просто: ради свого чоловіка, сина, дочки... Ви навіть і близько не можете відчути, як тут важко перебути Великдень,  Різдво — ти ніби ідеш в ту саму церкву, освячуєш ту саму пасочку, але все одно все це було і буде чужим.

Мати Надії – Марія Якимівна біля доньчиного персика

     Найбільше мені хочеться, щоб наша Україна процвітала. Бо так приємно повертатися додому і бачити позитивні зміни, розвиток, а не сльози і нарікання. Мені прикро усвідомлювати, що масово виїздить за кордон наша молодь. Люди тут гуртуються повними сім'ями, забирають один одного. І я також, напевно, уже додому не повернуся, хоча мій син поки дуже хоче і постійно називає себе справжнім українським козаком. Єдине, що тримає, це стабільність: отримала зарплату, і знаєш, що тобі цього до наступної вистачить. Але й ностальгія нестерпна... Особливо, коли мама подзвонить і розкаже, що вдома уже розцвітає персик, який я посадила, а син плоди починає ділити: «Оце тобі, оце бабусі, а оце татові...».  Хотілося б повернутися. Дуже.

Мар`яна МАЗУР, спеціально для «ГС»






Коментарі:

Ім'я:
25.05.2017 08:47:13

Дуже гарна розповідь, правдива і важка.


Ім’я:
Коментар:

Скільки буде 7 + 8 =

* Просимо дотримуватися етики і толерантності у своїх коментарях.
Пам’ятайте, що ваші висловлювання можуть прочитати діти.
Коментарі, які міститимуть нецензурну лексику або образливі слова, що стосуються тієї чи іншої особи, будуть видалятися.







Галицький чат
n
10:56:20 20-05-2014

Просимо дотримуватися етики і толерантності у своїх коментарях. Пам’ятайте, що ваші висловлювання можуть прочитати діти. Коментарі, які міститимуть нецензурну лексику або образливі слова, що стосуються тієї чи іншої особи, будуть видалятися.
n
10:56:24 20-05-2014

Просимо дотримуватися етики і толерантності у своїх коментарях. Пам’ятайте, що ваші висловлювання можуть прочитати діти. Коментарі, які міститимуть нецензурну лексику або образливі слова, що стосуються тієї чи іншої особи, будуть видалятися.
n
10:56:34 20-05-2014

Просимо дотримуватися етики і толерантності у своїх коментарях. Пам’ятайте, що ваші висловлювання можуть прочитати діти. Коментарі, які міститимуть нецензурну лексику або образливі слова, що стосуються тієї чи іншої особи, будуть видалятися.
n
10:56:42 20-05-2014

Просимо дотримуватися етики і толерантності у своїх коментарях. Пам’ятайте, що ваші висловлювання можуть прочитати діти. Коментарі, які міститимуть нецензурну лексику або образливі слова, що стосуються тієї чи іншої особи, будуть видалятися.
сестра
17:05:10 20-05-2014

Звертаюся до всіх небайдужих = у Галицькій ЦРЛ народила дитину 16річна сирота з дитячого будинку! Потребує дитячих речей,харчування,памперсів!!! Допоможемо всі,хто чим може!!!
Гнатенко Іван
18:11:47 23-05-2014

До сестра напишіть, будь ласка, якісь координати, куди чи кому надавати гроші чи допомогу в іншій формі.
сестра
09:14:34 01-06-2014

До Гнатенко Дівчина знаходиться у Галицькій ЦРЛ,дитячому відділі,бо не має куди йти з дитиною!
сестра
09:17:11 01-06-2014

До Редактора!!!!! Народ інтересується на кого Ви працюєте????Чому доступ в чат зробили по реєстрації???Щоб народ не міг ВІЛЬНО! зайти і написати чи прочитати правду????
сестра
09:18:25 01-06-2014

Редактору! А може тому,що Ви як були при регіонах,так і сидите?????
Теслюк Володимир
21:14:50 01-06-2014

Шановна сестро, ніхто нікому ніколи не забороняв писати в чаті ПРАВДУ!!! І ніхто не обмежував вхід до чату... Ви самі вільно увійшли і пишете те, що маєте на думці... Реєстрацію запроваджено як і на інших сайтах для того, щоб можна було виявити непорядних дописувачів, які дозволяли собі писати тут образливі і нецензурні висловлювання. Щодо "регіонів", то я там ніколи не був, і працюю виключно для людей. Дякую.
Теслюк Володимир
21:17:14 01-06-2014

Доречі, Ви, сестро, теж могли б назвати своє справжнє ім'я... )))))) Чи Ви боїтеся?
сестра
13:38:55 02-06-2014

Та мені нема чого боятися..... Продажної влади???Це Ви при всіх владах співаєте їм честь і хвалу!!!!!
Теслюк Володимир
14:52:59 02-06-2014

Якщо Вам нема чого боятися, то підписуйтеся своїм іменем, яке Вам дали батьки...
Гнатенко Іван
18:21:03 02-07-2014

до сестра. невже так важко пройти хвилинну рпеєстрацію?? чи вже настільки низький рівень інтелекту, що важко написати e-mail і придумати простенький пароль???? яким же чином вам заважає вільно написати реєстрація??? ніхто ж не коректує ваші повідомлення!!!! Реєструйтеся і пишіть!!!!!
Гнатенко Іван
18:22:00 02-07-2014

до сестра. хоча можливо тут доречніше було б сказати відомою всім фразою: "якщо людина мертва, то це надовго, якщо дурна. то назавжди"!!!!!
Шмельова Марія Вадим
18:22:34 16-09-2014

Підкажіть будь ласка може кто здає квартиру в Галичі
петро
12:00:12 11-12-2014

КАЗКОВИЙ ГАЛЯЦ-ГРАД… Стольне місто на ріці Mов у чорта у руці. Пишно град ся розвиває І містян всіх розважає. Як прогнали ми орду Взяв наш Владко булаву. Мов до танцю він пішов І в палаци увійшов. Челядь громко промовляла І до танцю запрошала. Довгий крилами махав З писка слюні витирав. Всі бояри кричать: «Гуд!» Це наш славний Робін Гуд. Сотник Стримба не лапух Швидко Владка взяв в обух. Челядь тішиться гуде Все по нашому буде! Довгий крила вже сховав Слюні знову витирав. От князівство заживе Мов садочок розцвіте Новий князь добро несе Може буде добре вже. А князь Владко молодець Швидко дьоргав за уздець І не думав не гадав Владко воєвод придбав. Першим був князьок Назяр Той що їздив на позяр. Що палац си збудував Коли вогник поливав. І рука була тверда Била навіть мужика Матушку в дворі лупила Бо не рівно та ходила. Без Надії і Любві Кажуть не жили князі Владко теж не відставав І собі це все придбав. Надя глечики полоче І про всіх князьку стукоче А Любов немов в огні Це мабуть зловісні дні. Челядь тішиться, гуде До князька на чарку йде У палаци, як у двір Файний Владко брегадір. Війт місцевий теж мастак Ходить наче він батрак До Князька пороги б’є Грошики з казни кує. Час летить, шумить, гуде А князівство не цвіте Зароста все буряном Мов городець кабачком. Челядь тішиться, гуде Ще не час, усе буде. Довгий слюні повтирав І тепер вже промовчав. У князівстві знахар був Мірко звали, хто забув. Знав про все він і про всіх Хто здоровий, а хто псіх. Та в бояр на Мірка зуб Князь кричить: «Тобі каюк!» Стримба зібрання веде Знахар в суд і ось вам - фе. Що буде? Ніхто не знає Знахар ціхо ся сховав, Сотник й князь грушки щибає, Довгий знов ся заплював. Далі буде!Напишу!!! Я про всяку єрунду І про Галяцку княжну І про Стримбу орлика Про князівство й ослика.
Літописець галицький
10:08:56 22-12-2014

частина II Время знов прийшов писати Про князівство розказати. Про Старосту напишу І про всяку в світі бзду. Час пливе. Зима гряде! А життя гниле, гниле. Челядь тішиться, гуде, Ще не час, усе буде. Владко всівся у гнізді Мов кобила у вівсі. Стримба князя осідлав І на всіх він накладав. Та не тут прийшла біда З неба хмара насува. Славний град Станіславків Шле старостиних гонців. Челядь в раз заметушилась Щоб біда ця не случилась. В мить зібрали всю братву Не віддати булаву. Стримба зібрання зібрав Довгий крилами махав. І Лахоцький виступав: Похвалив і облизав, Владка так він шанував. Той Лахоцький - хитрий жук Лізе всюди як павук. Цей князьок бальона грав І народ свій обкрадав, Фіру не одну придбав Не одного обскакав. Слово мовив і князьок, Той, що міряв потічок, Вчив він трохи діточок Напивався як бичок. Крилось град його земля Це Федоря – ось імя. Обізвалась мамка Ріна Кажуть файна господиня: Ти староста не правий Вовка наш один такий. Спинку гарно він тримає Нашу челядь обіймає. Важність в нього своя є: Не чіпай ВОНО своє. Відстояли Владка всі Хоч князівство у біді. Всі городи в буряні, Але нам нужни свої Чемні, милії князі. Князь словами промовля Наче Гоголя слова. Віршем криє, покриває Челядь свою звеселяє. Владка тільки не сприйма Його рідная братва Та що пальці три тримає Й оселедці одягає. Брате наш, ти нас продав! Тільки трон ти обійняв, В душу ти нам так наклав Ти забув, хто тебе пхав?! Та ми браття всі такі Тільки нам зайти в князі Забуваєм хто ми. Ні?! Ось напевне нам каюк І загнемся наче крюк. При такому ґаздівстві Всі будемо у …..багні! Будем знов новин чекати І історію писати. А на цьому мабуть все!!! Далі буде! ХАЙ ЖИВЕ!!!
Літописець галицький
10:56:06 25-12-2014

Час глаголить знов прийшов Як процес в князівстві йшов. У палацах як було Про керовніцтво й бухло. Було так мов на балі Як у діда уві сні Матушки бухали За здоровя випивали. Князь хотів навксти лад Вскочив з трону і в палац. Там гучненько вже було, Мов базар усе гуло. Князь зайшов в четвертий ряд, Грюкав стукав все підряд. «Ви попались не шуміть. Це я князь в мить відчиніть. Стукай, грюкай і кричи Не дамо тобі ввійти. Тишком матушки кривлялись Та із князя насміхались. Ось керовніцтво князька Не вартує і нуля. Доведе він нас у мить Скоро не буде що пить. А Староста мудрий був Про невдаху не забув Про «здобутки» і опрос Каже Влодку досвідос. Челядь бистро ся зібрала До старости завітала «Хочем Влодка і усе! Це наш князь нехай буде». А Староста їм в отвіт: «Ви читали браття звіт?! При такому ґаздівстві Ви всі браття у …багні. «НИЖЧЕ ПЛІНТУС! Я кажу. Вірте браття не брешу. Краще в трон любий баран Ніж ваш князь і отаман. То ж чекайти ви письма Із містечка за Дніпра Дам вам мудрого орла Щоб ви вилізли з багна. Влодкові большой привіт Хай читає краще звіт. Розум хай пускає в хід І не лиже всім мов кіт. З цього байка виплива, Прочитавши сі слова. Не той князь що у сідлі Той, що розум в голові. Тож чекаймо вісточки для моєї кісточки От на цьому слові Бувайте здорові.
Пані Галичанка
20:27:13 25-12-2014

Автору цього "шедевру" не завадиило б трохи граматику повчити. А то це схоже на "творєніє" не дуже грамотного учня 5-го класу )))


E-mail:
Пароль:

Прізвище та ім’я:
E-mail:
Пароль:
Ще раз пароль:

УВАГА!
Після реєстрація на вашу електронну адресу прийде лист, в якому буде підтвердження реєстраниці.







Статистика


Locations of visitors to this page

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET



Наша кнопка:



Газета Галицьке слово м.Галич










..

 
Газета «Галицьке слово» © 2010 рiк. Всі права на авторські матеріали належать газеті «Галицьке слово».
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за умови посилання на газету «Галицьке слово», а при передруку
в інтернеті - з активним гіперпосиланням на galslovo.if.ua. Адреса для листування з редакцією: galslovo@ukr.net