Митрополита Андрея Шептицького отруїли?

Митрополита Андрея Шептицького отруїли?

Москва, як відомо, улаштувала дуже величаві й урочисті похорони видатному синові українського народу, великому громадському й церковному діячеві світлої пам’яті Митрополитові графові Шептицькому. Найвищі достойники Москви були присутні на похоронах і виголошували свої промови…

Автор статті «Так отравілі во Львовє Шєптіцкого» під ініціалами Н. К.  в часописі «Америка» подає своє свідчення про цей величезний в історії людства злочин та стверджує, що москалі справді отруїли Митрополита графа Шептицького.

Автор пише: «Одного листопадового дня 1944 року я сидів в домівці Українського Допомогового Комітету у Братиславі. Було це біля 11 години дня. Я заповняв якусь особисту анкету. В президіяльній кімнаті перебували в той час члени президії п. Н. Н. та один греко-католицький священник з Пряшівщини. Я сидів в кімнаті секретаріату. Переді мною були двері до ждальні, які були на сходову клітку закриті. Двері мали виріз для листів, що через нього вкидали листи до кімнати з вулиці…

В одному моменті почув я в ждальні легкий шелест. На підлозі лежав надрукований лист паперу. Оглянувши його, я установив, що це є останній листок якогось словацького журналу, з одного боку приблизно до половини надрукований словацькою мовою. З другого боку на ньому було написано олівцем, дуже нерівним і невиразним письмом, писаним нашвидко, без твердої підкладки й ослабленою рукою.

Перечитавши того листа, схвильований подався я до президіяльної канцелярії, де ми втрійку лист відчитали та чітко переписали. Зміст листа був такий: «Браття Українці! Я молодий, хочу жити, а ще сьогодні піду в сиру землю. Я родом з села М. з Тернопільщини, дайте знати про мене моїй родині. Мене зловили червоні партизани і збили до непритомності. Коли опритомнів, лежав я під лавкою. І раптом до кімнати увійшов червоний комісар, який прилетів літаком зі Львова і по кількох словах розмови з моїм катом викрикнув: «Отравім єго, как у Львовє отравілі Шептіцкого». В тому моменті прискочив до нього мій кат, почав щось говорити і показав головою на мене. Копнувши мене, оба вони вийшли. Дайте знати про це світові. Я молодий, я хочу жити, а мушу іти в сиру землю». Під запискою стояв підпис, але я тепер не пригадую прізвища та імені.

Наведені мною тут документи ще не були опубліковані, тому вважаю за свій обов’язок прохання умираючого сина Тернопільщини подати до загального відома».

("Шлях Перемоги", лютий, 1954 р.)

Підписуйтесь на наш Telegram та YouTube і підтримуйте нас!