Слідами прикарпатських Героїв: Ярослав Мельник на псевдо «Роберт»

Слідами прикарпатських Героїв: Ярослав Мельник на псевдо «Роберт»

Стаття Андрія Каменяра, видана в 1954 р. у Мюнхені в газеті «Шлях Перемоги». Оскільки стаття велика за обсягом «Галицьке слово» подає її уривки. 

Майже в кожного народу світу на свій лад є переказ-легенда про змія-потвору, що ширить зло і знищення, та про героя-велетня, що, вбиваючи ту потвору, рятує тим свій народ від мук і неволі, від данини у вигляді найкращих дітей народу. Звичайно, перемогу над потворою здобуває герой завдяки незаплямованій чистоті своєї душі, завдя­ки безстрашності, простодушності, чесноті.

І від початку історії людства та й до сьогодні відбувається оце велике чудо-бій: з одного боку — голі руки, безмежна самопосвята, палка любов до правди і полум’яна ненависть до злочину; а навпроти — тиранія і деспо­тизм з усім пеклом засобів нищення і морду, зі смертоносними богами та машинами, з опанцериними арміями, інквізитори-чекісти, соловки і освєнціми, держави та їх закони, одним словом пекло, узброєне в найновіші, най­досконаліші здобутки цивілізації. І стається чудо: велетні геройства і посвяти, жреці правди і свободи йдуть голіруч на мільйонголових потвор — перемагають. Престоли і корони, армії і тюрми, імперії та їх злочинні за­кони розлітаються впрах від слова правди, посіяного цими малочисленними велетнями духа і любові, зрошеного їх кров’ю, погноєного попелом їх тіл.

Представником нового покоління та борцем за свободу України був Ярослав Мельник на псевдо «Роберт».

Він стояв на грані — між тими безіменними і тими, що їх історія на паль­цях вичисляє. Хай відповість за те кремлівський змій, який убив його в розквіті життя, чи з нього не виріс би новий Хмельницький чи «новий Вашінґтон» для України.

Родила його убога Бережниця, що на глинистих пагорбках недалеко ка­м’янистої Лімниці в садках ховається.

Малим хлопчиною, бігаючи понад село, не відчував, може, що готовлять йому майбутні дні й роки.

А тимчасом химерні води бистро-рвучкої Лімниці клали йому в душу блакитну чистоту і прозорість, всю свою рвучку, нестримну, хрустальну суть. Сточене весняними та осінніми повенями з Карпатьських верхів і про­валів каміння передавало його серцю ту твердість, стійкість і неподатли­вість. А вгорі, над селом, у лозах — там цвітисті трави, що з них линув до нього вічний запах рідної землі і звідти бралась перша пре­чиста любов до неї — обездоленої матері. Звідти було видно чудову околицю: срібна лента Лімниці, села в садках, поля, а ген там під обрієм — Калуш-місто, що вночі мигтів безліччю електричних світел. Се­ред цієї підкарпатської чудової природи ріс він — майбутній Роберт — як усюди по вбогих селах і містах виростало тоді нове покоління героїв, що мало незабаром стати на зміну в перші лави непоборної, непере­можної армії добра, щастя і поступу.

На п’ятнадцятому році життя пішов він далеко від рідного села, в поділь­ський Рогатин, у гімназію «Рідної Школи» на науку. І тут, уже напровесні життя, його життєва річка зливається з життєвою рікою народу. Він стає на шлях Організації Українських Націоналістів, з якого не зійшов уже до смерті. Загал шкільної молоді, навіть ті, що були йому відчинені, не знали, хіба  здогадувалися, що він був провідником ланки ОУН на терені гімназії.

Уже, як двадцятирічний юнак, він не признавав ніякої угоди з ворогом, ніякого «політикування» з ним або схи­лення голови перед ним, як це робили деякі із старшого покоління.

Другою школою, можна сказати школою українського націоналізму, була йому сім’я Бандерів, у яких він бував і дружив з молодшими братами Провідника ОУН. З наймолодшим братом Провідника Богданом во­ни дружили дуже тісно на терені гімназії. Тут, в сім’ї Бандерів, він набу­вав оте прецінне для майбутнього організатора революційного руху вміння якнайкраще розумітися на політиці та міжнародних обставинах.

Спочатку учителює він кілька тижнів у рідному селі. Учителювати пішов тому, щоб якось замаскуватися перед більшовицькою поліцією. Десь наприкінці другого місяця його учительської роботи НКВД прийшло просто в школу під час навчання, щоб його схопити. Але йому вдається вирва­тися. Від того часу починає Роберт ховатися, переходить на суворо-підпільний спосіб життя. Від цієї хвилини і аж до самої смерті Роберт впродовж семи років не виходить з підпілля. Звичайно, з боку НКВД посипалися погрози на сім’ю та свояків. Мовляв, хай Ярослав зголоситься на міліцію, а ні, то... і т. д. Але Ярослав не зголосився і, оче­видно, зголоситися не думав. Тоді більшовицькі кати зробили те, що вони в своїй скаженій люті мали змогу зробити: вивезли стару матір і молод­ших сестер в Сибір. На молодого підпільника полювали далі. Та він був невловимий.

Коли з боку Організації йому запропонували іти за кордон, відмовився. Хотів бути на рідній землі, не уявляв собі, як можна відірватися від неї, матері дорогої, і летіти кудись на чужину, все одно, хоч би навіть на те, щоб рятувати своє життя на пізніші роки для куди важливіших завдань. Натомість, живучи на рідній землі, він мав змогу добре приглянутися до всієї поведінки московських імперіалістів, і він знову учився, вчився як треба розуміти всякі більшовицькі ходи. Весь час більшовицької окупації Роберт керує юнацькою ланкою повіту і рівночасно виконує обов’язки заступника повітового провідника ОУН.

Прийшла більшовицько-німецька війна. Більшовики, ограбивши Укра­їну з усього добра, тікали на схід, залишаючи Україну на поталу спільни­кові Гітлерові. Та народ хрестився: «бодай їм путь пропала!». Національні Збори проголошують у Львові Українську Самостійну Соборну Державу. ОУН запрягає свої організовані лави до будівництва рідної держави і кли­че народ братися за це велике діло.

Вістка про Акт проголошення самостійності блискавкою дійшла і до Калуського району. Серед перших гарячих і відданих Справі організаторів державного життя на терені Калущини діє й Роберт. В той час не було для нього ні дня, ні ночі, з крайнім самозабуттям він працює над організацією рідної державності. А роботи було доволі: «жниво велике, а женців мало». В той час Організація, бачачи його небуденний організаторський хист, по­кликає Роберта на пост організаційного референта Калуської округи, а кілька місяців пізніше — на провідника всього підпільного життя в Коло­мийській окрузі. Навики і вміння конспіруватися, здобуті за півтора року під більшовиками, рятують його від можливості попасти в руки гестапо, опинитись в Освєнцімі чи якому іншому Матгавзені.

На пості окружного провідника Коломийщини Організація не дає довго ба­ритися. Відчуваючи нестачу керівників підпілля і врахо­вуючи Робертові здібності й запал, Організація вже в липні 1942 р. пере­дає йому провід над Станиславівською областю. Обов’язки обласного про­відника виконував він аж до жовтня 1943 року.

Від осені 1943 р. до квітня 1944 р. Роберта покликають на ще відповідальнішу роботу – помічника одному з референтів Проводу західноукраїнських земель. Але й тепер не відривають його від рідного При­карпаття, а доручають важливу ділянку роботи на цілому Підкарпатті від Лемківщини по Черемош. Це був найгарячіший час за весь період німець­кої окупації.

Цікаво відмітити, що всюди, де появлявся Роберт, хоч би там тиск ворога був незнати який силь­ний і місцеві люди попали в незнати яку зневіру, то немов від помаху за­чарованої палички Робертова віра в безсмертя і перемогу святої Справи, його енергія і незламний дух передавалися всім. І організаційне життя закипало наново, загравало наново по всіх артеріях.

Вороги скоро пронюхали, хто керує усією повстанською і органі­заційною роботою на терені Карпатських областей. Вони гоняться за Робертом, шукають найменший його слід, підсилають підкуплених агентів. Вкладають в усе це силу-силенну коштів і праці та й не менше єхидно, чисто більшовицької, звироднілості, щоб виманити талановитого провідника й революціонера своєю потворною агентурою.

Було літо 1945 р. Ворогам вдалося оточити масив лісу, в якому квар­тирував тоді в підземній криївці Роберт. Кинули вони добру дивізію чекістських військ. Сталінські собаки нишпорили й перетрясали кожний потічок, кожну уло­говину і горбовину, рили й кололи кожний клаптик підозрілої їм землі. Не раз і не двічі перевалилися ворожі зграї через криївку. А в криївці в пекельній задусі без свіжого повітря, без свіжих харчів вже кілька діб сидів Роберт. Користуючись з короткої передишки, що нагодилась серед облави, він висилає пошту й пише записку до найближчого сво­го друга. Ось вона, ця записка;

«Пишу коротко. Ситуація дуже тяжка. Я опинився в такій страшній ситуації, що не знаю чи вийду цілим. Пишу, хоч не знаю, чи дійде моя записка (чи прорвуться люди крізь ворожий перстень), «чи може таки зо мною зотліє.... Держіться кріпко та тримай моцно терен. Якщо б біля мене трапилося нещастя, з вірою і повним відданням продовжуй роботу. Наша справа буде виграна, хоч би ми мусіли вмерти. Здоровлю Тебе найщиріше з дружиною. Тримайся кріпко і других держи. Мене риють уже кілька днів. Як переживу — напишу. Як згину — то гідно і дорого!!! В залученні пересилаю деякі матеріяли, що вже давно ждуть черги».

Це — ціла записка. Збережено тут і правопис, й інтерпункцію оригіналу. Чи може хтось по тоні цієї записки збагнути, що писала її людина в смертельній небезпеці, людина, якої життя висіло на волосочку? І ні одної особистої нотки. Всі натяки на небезпеку — це не страх за власну голо­ву, а за те, що буде зі святою Справою. Отак цілий він був пройнятий,

І нарешті настала хвилина, коли Робертові прийшлося власного смер­тю, добровільною смертю засвідчити свою вірність і відданість великій Справі — справі визволення рідного народу.

Осінню 1946 р. Роберт стояв постоєм у Карпатських горах, на південь від Болехова, і, здавалося, неприступних вертепах серед темних смерекових лісів. На початку жовтня вздовж цілого пасма Карпат по галиць­кому боці розгорнулися дуже сильні масові облави. В них брали участь десятки тисяч чекістів. Безперечно, в першу чергу вони завзялися знайти криївку Роберта.

В підземній криївці, крім Роберта і його дружини Антоніни (псевдо "Таня"), було у той час кілька людей з особистої охорони та помічники в організаційній та канцелярській роботі. Про те, що по карпатських зворах бушують дуже сильно ворожі облави, Роберт знав, його повідомили.

Про цю Робертову криївку знало також понад десяток людей, підпільників, що були під ту пору в різних кінцях терену. Все це були переважно люди на відповідальній роботі й познайомились із криївкою провідника, відві­дуючи його, щоб порозумітися в усяких організаційних справах.

Коли мається справа з більшовицькою поліцією та її психологічно-рафінованими методами, Роберт, передаючи стільком людям, хоч би й найкращим з най­кращих, таємницю свого постою, забагато, може, ризикував. А ще більший виклик долі зробив, що вирішив не залишити цієї криївки, коли довідався про масову облаву.

Та Роберт завжди вперто вірив у людину. І так само тим кільканадцятьом, що недавно гостили в його криївці. Роберт, напевне, не мав навіть жодного лихого передчуття. Він, напевне, не сумнівався ні на мить, що в критичній хвилині кожний з них учинить те саме, що вчинить він сам.

Однак бувають жорстокі винятки.

А тимчасом у ворогів була вже стежка до дорогої криївки. Цю стежку знайшли вони через душу одного з .... тих кільканадцятьох, того, хто був колись людиною, кому довіряли великі таємниці…

Загони чекістів довго шукали. Самих топографічних вказівок, даних зрадником, не вистачало. І сам він довго не міг потрапити на те місце, був всього раз у криївці. Та ста­лінські душогуби, потрапивши раз на такий виразний слід, не вгавали, аж доки не знайшли. Сталося це 30 або 31 жовтня.

Як розігралась ця остання трагічно-геройська дія кипучого життя Роберта, крім ворога, донині ніхто не знає. З криївки Роберта не вдалось врятуватися живим нікому. Люди, що жили на довколишніх горах, припус­кали, що в тому напрямі знаходиться підпільна криївка, чули стрілянину і вибухи впродовж двох днів. Біля криївки мусів кипіти завзятий бій. Роберт, напевне, додержав обіцянку, яку дав другові півтора року тому перед смертю. Без сумніву — «гідно і дорого» згинув. На другий день більшовицькі чекістські гієни звезли з гір у Болехів дев’ять трупів, між ними — два жіночі. Це була група Роберта.

Трупи героїв виставили сталінські нелюди на публічний показ у Станиславові. Кремлівський варвар-хам радів — по-своєму, по-хамському, та­ким способом, на який міг лише стати. Наситившись, погребали так, що ніхто- ніхто не знає, де спочивають святі тлінні останки. Без домовини, без ста­рих, відвічних українських похоронних обрядів. Ні дзвони не дзвонили, ні свічі не горіли, ні васильки не пахли. Ні батько, мати, сестра, брат не проводжали їх на той світ. Не кинули легкою рідною рукою грудку рід­ної землі на домовину. Ніхто не заплакав востаннє святими людськими сльозами над свіжою могилою.

Сотні тисяч, мільйони їх — найкращих синів і дочок України — гинули так і так сходили в могилу. На палях, на плахах, у тюрмах, на тортурах, від куль, у безнастанній боротьбі із загарбниками України. Гинули по всіх закутках прекрасної української землі — від лемківського Бескиду по Кавказ, від поліських боліт до Чорного моря — ги­нули за Неї, матір святу і вічну.

 

Підписуйтесь на наш Telegram та YouTube і підтримуйте нас!

Юлія Марцінів