Чи кожен здатен допомогти людині й нічого не потребувати натомість? Навряд чи… На це здатні лише жертовні ініціативні люди, які ставлять перед собою важливе завдання – допомогти потребуючим.
Саме це було основною метою українсько-американського проєкту «Face to face», який відбувся 17-23 вересня в Івано-Франківську. Американські хірурги, пожертвувавши своїм часом та коштами, висловили бажання допомогти українським воїнам, які отримали важкі поранення голови та шиї внаслідок повномасштабної війни з росією. Координування цієї місії в Україні взяла на себе ентузіаст своєї справи, тендітна, але з великим щирим серцем лікар-отоларинголог обласної лікарні Наталія Комашко.
- Пані Наталіє, з чого все починалося?
- З ініціативою приїхати до України виступили американська Академія пластичної та реконструктивної хірургії, фонд «Razom for Ukraine» та медична платформа INgenius, президентом якої є українка за походженням, лікар-лор Іванна Небор. І коли вони почали шукати лікарню, де б можна цю ідею втілити, запропонували мені долучитися. Звичайно, їх погляд упав саме на Західну Україну, оскільки тут відносно безпечно. Звісно, сама рішення я не приймала, переговорила з керівництвом обласної лікарні й дирекція, усвідомлюючи всю глибину проблеми й важливості місії, дала згоду і навіть сприяло всьому.
Наталія Комашко з Іванною Небор
Підготовка почалася ще в липні. Ми готували операційні, підбирали пацієнтів. Іванна Небор використовувала соцмережі, медіа, я використовувала контакти лікарів. Найважливішим завданням було правильно підібрати пацієнта. Тому що не всім реконструктивні операції передбачені відразу. Має пройти реабілітаційний час, рани повинні бути чистими. У пацієнтів вимагалися необхідні аналізи, комп’ютерна томографія, щоб все ретельно проаналізувати. Відтак з американськими колегами в zoomi обговорювали пацієнта. Все було дуже ґрунтовно, людину не можна просто обнадіювати, їм потрібен результат.
- Зважаючи на масштабність проєкту і його дороговартісність, як шукали меценатів?
- Ви знаєте, як лишень стартувала підготовка до місії, почали долучатися спонсори як з американської, так і з української сторін. До прикладу бельгійська компанія «Materialise» допомогла пацієнтам друком імплантів, кому було це потрібно. До слова, ціна одного такого імпланта з роботою коливається у межах 10 тис. євро. Долучився і фонд «Чисті серцем» в особі Василя Вишиванюка та Ірини Рабарської. Вони допомогли закупити дороге обладнання, необхідне для оперативних втручань. Депутати Верховної Ради Олена Вінтоняк, Роман Мулик і депутат обласної ради Надія Левконович взяли на себе логістику пацієнтів. Вони купили квитків пацієнтам та їх супроводжуючим, забезпечили всім проживання. І ще багато світлих людей, які допомогли, щоб ця місія відбулася. Тобто до приїзду американських фахівців все було готове. Та й самі американські колеги приїхали не з порожніми руками – відповідною апаратурою, медикаментами на 100 тис. доларів.
- Пані Наталіє, як усе безпосередньо відбувалося? Що було найважчим під час операцій?
- Напевне, операції по 10-13 годин. Вони відбувалися одночасно у трьох операційних. Всього провели 31 операцію, 40 людей проконсультовано. Серед пацієнтів – 90% військових і 10% - цивільних. Розкажу, чому так. Коли ми з командою почали підбирати пацієнтів, американські колеги були націлені винятково на військових, але коли почули історії цивільних людей, які зверталися до нас, то не могли їм відмовити. Було розуміння, що військовим ще допоможе держава, а от звичайним людям нікому допомогти. Тому ми їх вирішили доєднали до нашої місії. Оперативні втручання були різними, інколи й нехарактерні для нас. Це реконструктивні операції при травмах, адже таких травм не було, як от під час війни. І тут особливістю було те, що одночасно оперували кілька спеціалістів: нейрохірурги, окулопласти, лори. Бригади лікарів змінювали одна одну. Починали одні, а закінчували інші. Наразі практично всі пацієнти вже вдома. Наразі є ще четверо пацієнтів, котрі потребують очних імплантів, їм допомагають колеги-окулісти, тобто паралельно доєднуються сумісні спеціалісти.
- Яка географія пацієнтів? Звідки вони були?
- З усієї України: Харків, Ізюм, Одеса, Дніпро тощо. Половина з них уже захищають Україну на передовій. Вони могли не повертатися, але дуже спішили на фронт. Скажу, що був пацієнт без ока, і він переживав, щоб його не комісували через це. Ось такі є випадки.
- Які результати операцій?
- Результати дуже позитивні. У пацієнтів були й нескладні травми, але дуже естетичні, особливо у жінок. До прикладу, була жінка-військовий медик, якій під час евакуації відстрелили ніс. І їй під час операції зробили ніс, і що важливо, ще й такий, який вона хотіла – курносий (сміється). До того вона ходила із пластиром і соромилася свого обличчя. Також була військова, яка підірвалася на міні. Молода жінка-поліцейська з повністю покаліченим рубцями обличчям. До війни пластична хірургія в Україні асоціювалася насамперед з красою, а у світлі сьогоднішніх подій це не тільки краса, але й функція. Адже в багатьох пацієнтів не відкривалися щелепи, рот, очі, були прострелені щелепи, порушення дихання. Деяким пацієнтам будуть потрібні навіть реоперації – тобто повторні операції. Але головне хочу сказати, що поряд із лікуванням у пацієнтів фізичних вад і тяжких поранень, ми їм дали надію у світле майбутнє. Надію у те, що вони не одні зі своїми проблемами.
- Яка особливість проєкту «Обличчя до обличчя»? Що нового почерпнули для себе як лікаря?
- Однозначно працювати командно. А особливістю було те, що з цієї місії вдалося зробити ще й навчальний проєкт. Операції відбувалися онлайн, а трансляції були по всій Україні, їх переглядали навіть лікарі з передової. І тут потрібен був науковий супровід операцій. Відгукнулися лікарі з Асоціації ендоскопічної хірургії голови та шиї, яку я очолюю. Вони представляли пацієнтів, розказували про їхнє поранення тощо. Лікарі з операційної мали навушники та спілкувалися з залом. У конференц-залі щодня було близько 150 людей. Тобто нам вдалося організувати гарний навчальний проєкт, за що отримали чимало позитивних відгуків.
- Які враження американських хірургів від України?
- Відзначу, що до нас приїхали лікарі, які вже мали подібний досвід в Ірані, Іраці, Югославії, де відбувалися військові дії. Це викликає повагу, що люди витратили особисті кошти і час, щоб приїхати до України задля порятунку українських захисників. За це їм ми всі дуже вдячні. Від побаченого американські колеги були вражені. Адже не очікували такого рівня професійності від українських лікарів, не очікували європейськості. Ще до поїздки вони запитували, а поїсти є де, чи є Інтернет. Тобто, напевне, були думки, що це країна третього світу. А тут були приємно здивовані українською гостинністю та смачною кухнею. І я рада, що ми віднайшли один в одному приємне спілкування і розуміння справи. Після проєкту американські хірурги пообіцяли, що будуть допомагати у навчанні, зокрема в обміні лікарів. От незабаром мають відбутися навчання в нашій Асоціації, і вони пообіцяли доєднатися онлайн і почитати лекції.
- Як гадаєте, відбудеться подібна місія в Україні ще раз чи це одиночний проєкт?
- Гадаю, що так. Адже американці хочуть поїхати і в інші міста. Й ми готові допомогти колегам організувати подібні місії та будемо раді поділитися з ними досвідом у цьому питанні.