Дещо з історії ветслужби Галицького району

Дещо з історії ветслужби Галицького району

     Дещо з історії ветслужби Галицького районуМова сьогодні йтиме про Володимира Шніцара та становлення ветслужби району.
     Володимир Іванович Шніцар народився 8 липня 1921 року у селі  Сколошів поблизу польського містечка Родимно у багатодітній родині військовослужбовця. Це була сім’я українців, які після Другої світової війни внаслідок операції «Вісла» змушені були покинути рідний дім, нажите майно і переселитися у м. Городок Львівської області.
     Однак спогади про рідне Надсяння, де закінчив початкову школу, українську гімназію, вперше пішов на роботу і пережив воєнне лихоліття, залишилися у пам’яті на все життя. Часто згадував ті нелегкі повоєнні часи, труднощі. Поруч були друзі.
     В 1949 році Володимир Іванович вступив до Львівського державного ветеринарного інституту. Активно займався спортом. Постійно грав у футбольній команді ветеринарного інституту та районній команді міста Городок.
     В 1953 році закінчив навчання і був направлений на посаду головного ветеринарного лікаря Галицького району (тоді Станіславської області).
     Навчаючись у Львові, Володимир Іванович познайомився і одружився з лікарем-терапевтом Ярославою Іванівною, уродженкою Прикарпаття, яка приїхала на роботу у м. Галич, де працювала багато років.
     Це була красива молода пара лікарів, що взялися будувати своє родинне гніздо на благодатній землі Галичини. Сім’я проживала у службовій квартирі при ветлікарні і, як згадує донька Володимира та Ярослави Дзвінислава, її дитячим спогадом є звичний нічний стук у вікно, за яким чулося стривожене: «Доктор, потрібна допомога...». Виклики були не лише по місту. Часто доводилося їхати у села, на хутори, а це за будь-якої пори року та негоди. Транспорт був різний, переважно кінний. У 50-60-ті роки у Галичині, як і по всій Західній Україні, велася компанія боротьби з націоналістами, церквою та релігійними традиціями.
     Через десятки років можна стверджувати, що жодного разу ці двоє, тоді ще молодих людей, не вчинили якогось підлого вчинку, не принизили свого національно свідомого «я», не зреклися традицій, що винесли  з батьківського дому.
     В 1954 році я був направлений для проходження виробничої практики у  Галицьку ветлікарню. В цей період тут працював головний ветлікар Володимир Шніцар, ветфельдшер (ще з польським стажем) Дмитро Черепій, ветсанітар Шевченко та головний бухгалтер, він же і касир, Федір Янович та їздовий Михайло Глушко.
     Головний транспорт – пара коней і підвода, а потім – велосипед.
     А в 1955 році після закінчення веттехнікуму в Київській області я працював ветфельдшером і одночасно завветаптекою.
     Очолюючи районну ветеринарну службу, Володимир Іванович набував досвіду керівника, вдосконалював свої професійні навики, розбудував по селах ветмережу і таким чином створив міцний дружній колектив. Сам постійно вчився і спонукав до навчання та професійного зростання колег по роботі.
     Для заохочення та покращення роботи ветеринарів району запровадив щомісячні звіти, які проводилися безпосередньо в конкретному селі і у визначеній установі (кожного місяця – в іншій).
     В літній період організовувалися туристично-ексурсійні поїздки по Закарпаттю та на Чорне море (в м. Одесу), куди залучалися майже  всі працівники ветустанов району.
     Завдяки інститутським друзям, які викладали у Львівському державному ветеринарному інституті (тепер – зооветеринарний інститут) і були частими гостями Галицької ветлікарні (тепер перейменовано у Галицьку ветеринарну станцію по боротьбі із хворобами тварин), допомагав здобувати освіту молодим спеціалістам. Володимира Івановича завжди оточувала молодь. Він був для неї надійним старшим товаришем, порадником у складні хвилини, а часто – вимогливим і безкомпромісним наставником. Можливо, був занадто запальним, упертим, але ніколи не був підступним, слабким, нечесним. Умів відстояти власну професійну позицію.
     Володимир Шніцар любив згадувати епізоди зі своєї довгої біографії. Розповідав якось, як одного разу внаслідок неправильного діагнозу під загрозою знищення опинялася ціла ферма або свиноферма, але завдяки його принциповій позиції перед керівництвом району та за допомогою науковців Львова вдавалося запобігти прийняттю помилкового рішення із значними збитками.
     Галицька районна ветлікарня була розташована у пристосованому будинку по вулиці Пушкіна, 2 (тепер ім. Ніни Вівчаренко і межувала з її батьківським домом). При ветлікарні був побудований і діяв стаціонар, де на лікуванні постійно було до 10 голів худоби, куплених державою за золото.
     Питанням лікування цих тварин займався ветлікар-лікувальник, який вів історії хвороби даних тварин.
     Також при лікарні був створений ветеринарно-санітарний загін та пункт штучного осіменіння корів. Надавалася практична допомога колективним господарствам та індивідуальному сектору.
     В даний час типове приміщення ветлікарні побудоване на хуторі Батюхів, де розміщене управління ветеринарної медицини району.
     У 1968 році без відриву від роботи Володимир Шніцар захистив дисертацію і здобув  звання кандидата ветеринарних наук, ставши першим ветеринаром-науковцем на Івано-Франківщині. У цьому ж році йому було присвоєно звання «Заслужений ветеринарний лікар Української РСР».
     У 1971 році Володимира Шніцара Урядом України за багаторічну і самовіддану працю було нагороджено орденом «Знак пошани».
     Протягом 10 років, починаючи із 1972, очолював обласну ветеринарну службу, працюючи завідувачем обласною станцією по боротьбі із хворобами тварин, а після виходу на пенсію –ветлікарем у м. Калуш.
     З 1972 року районну ветслужбу очолювали ветлікарі Павло Араджіоні, Лев Савойський, Микола Наконечний, а в даний час – Михайло Гриник.
     Девізом в роботі ветслужби району були слова академіка Івана Петровича Павлова, який сказав: «Медицина лікує людей, а ветеринарія береже людство».
     Колеги по роботі високо цінували Володимира Івановича за його професіоналізм, принциповість та готовність надати допомогу в будь-яку мить.
     17 липня 2009 року на 88 році життя відійшов у вічність Володимир Іванович Шніцар, похований він у місті Львові.
     Разом з дружиною виховав дочку Дзвіниславу – доктора медичних наук Львівської медичної академії та двох онуків.
     На сьогоднішній день у синяву вічності відійшли його співпрацівники Володимир Лотоцький, Павло Араджоні, М. Хвастухін, Петро Семаньків (теж кандидат ветнаук), Анатолій Гришко, Зінаїда Власова, Григорій Лепьошкін, Іван Гловяк, Іван Романів, Дмитро Черепій, Євген Назалевич, Ярослав Фардига, Степан Стефунько. Нині живі з повагою та гордістю згадують роки співпраці.
     На фото: колектив працівників районної ветслужби, третій справа у другому ряду Володимир Іванович Шніцар.
     
     

Ярослав Мусякевич, м.Галич