Дикі злочини Кремля: руйнація українських храмів

Дикі злочини Кремля: руйнація українських храмів

(Із книги Дмитра Степовика «Храм і духовність», Рим, 1990 р.)

У XX столітті храми України (незалежно від того, якій церковній деномінації вони належали) зазнали великої руїни, можливо, найстрашнішої від часів монголо-татарської навали. Від кінця 20-х до початку 50-х років терористичний режим Сталіна провадив справжнє полювання на християн, аналоги якого сягають хіба раннього християнства у Римській імперії. У 30-х роках фізично знищено ієрархію і священиків Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), а після інспірованого «Львівського собору» у березні 1946 року та сама доля спіткала ієрархію і священиків Української Католицької Церкви (УКЦ). Усе це небачене і нечуване насильство, певна річ, супроводжувалося розвалюванням, спалюванням, висаджуванням динамітом у повітря і брутальним закриттям соборів і церков. Якщо додати до цього страшний голод в Україні у 1932-1933 роках, великий сталінський терор супроти народу і Другу світову війну, то апокаліптична картина є майже готова.

1934 року столицю перенесено з Харкова до Києва, що обернулося справжнім нещастям для київської старовинної архітектури. Режим виплекав для своїх урядових структур історичну частину міста, густо забудовану старовинними соборами і церквами. Урядові будинки потворно-класицистичної архітектури намічено було поставити якраз там, де колись, за легендою, ступила нога апостола Андрія, де жили великі князі Володимир Святославович і Ярослав Володимирович, де стояли славні собори, чудом збережені до XX століття.

Однією з перших жертв упав Михайлівський Золотоверхий монастир, що простояв близько восьми століть, переживши і монголів, і татар, і Петра і Катерину. Завчасно з Михайлівського майдану перед дзвіницею монастиря був прибраний пам'ятник київській княгині Ользі з двома скульптурними групами по боках – апостолові Андрієві та рівноапостольним просвітителям слов’ян Кирилові й Мефодієві. Пам'ятник встановлено 1911 року з не вельми тривкого матеріалу, тому розбивати його було просто. Робилося це, за традиціями режиму, по ночах. Одного «прекрасного» ранку кияни, проснувшись, побачили Михайлівський майдан порожнім, лише на місці пам'ятника княгині Ользі лежала купа уламків. На щастя, 1996 року пам’ятник було відновлено.

Такою ж швидкою була розправа над павільйоном, в якому знаходилося величезне полотно «Голгота» – на Володимирській гірці, за Михайлівським Золотоверхим монастирем. Кияни дуже любили цю панораму, бо вона змальована талановито, з великим духовним почуттям. Безліч закордонних гостей приїздило до Києва, тільки щоб побачити «Голготу» – одне з найвизначніших місць історичної частини столиці. Завдяки збереженим артефактам, концепцію відновлення пам’ятки розробив та представив архітектор-реставратор Юрій Лосицький. Її відновлення планувалося втілити до футбольного Євро-2012 року, однак цей план реалізувати, на жаль, не вдалося.

З ліквідацією Михайлівського Золотоверхого монастиря радянська влада мала трохи більше клопотів. Старші кияни розповідали, що після пограбування монастиря, вийняття мозаїк зі стін (найкращу з них – образ Архистратига Михаїла – було вивезено до Москви й передано до Третяковської галереї) собор, дзвіницю, келії почали розбивати вручну та машинами. Проте з цього нічого не вийшло, бо стіни були такі дебелі й міцні, що не піддавалися розбиванню. Робота могла затягтися на багато місяців, а вивільняти місце для новобудов треба було негайно. Тоді хтось вирішив висадити святиню в повітря динамітом. Вибух мав бути колосальної сили, тому з прилеглих районів виселили усіх мешканців. Наказано було заклеїти шибки папером, інакше в сотнях помешкань повилітали б вікна. Вибух струсонув київські гори – і вмить старовинний собор перетворився в уламки битої цегли. Все інше довершили машини. На щастя, величний Михайлівський собор все-таки вдалося відновити. Нову святиню освятили в 1998 р.

Михайлівський Золотоверхий Собор

Через деякий час з панорами Печерська зник величний Микільський військовий собор – геніальне архітектурне творіння «Мазепинського бароко». На Подолі був стертий з лиця землі Братський монастир, з яким пов’язані вікопам’ятні події доби Петра Конашевича-Сагайдачного, Петра Могили, Йова Борецького, великих мужів Києво-Могилянської Академії. Чудом уцілів лише старий корпус цієї Академії, а на місті Братського монастиря побудували училище для військових.

Микільський Собор

На протилежному боці від Братського монастиря стояла одна з перлин старовинної київської архітектури – церква Богородиці Пирогощі, оповита легендами віків. Не пошкодували і її – розвалена, знищена, зостався лише фундамент. У ті страшні часи перетворено на порохи й уламки цегли церкви, названі колись на честь великих християнських свят і шанованих святих –  Стрітенська, Богоявленська, Василівська, Володимирська та багато інших. На фундаменті Десятинної церкви (зруйнованої монголами 1240 року) була збудована нова Десятинна церква у російському, так званому псевдо-візантійському стилі. У 30-х роках не пощадили і її – вдруге знищили під час жахливої ліквідаторської кампанії.

Десятинна церква

Підходила черга до найбільших святинь Києва – Софійського собору та Києво-Печерської Лаври. З огляду на світове значення цих пам’яток, питання про їх ліквідацію мав вирішити головний інквізитор у Кремлі. Може, через зайнятість важливішими ліквідаторськими справами, або через якісь інші причини, він не розв’язав питання зруйнування Софії і Лаври до війни 1941 року. Аж на початку війни, восени 1941 року, Успенський собор Києво-Печерської Лаври спіткала доля Михайлівського Золотоверхого монастиря – його висаджено в повітря динамітом.

Один київський фотограф, уже покійний Василь Березовський, розповів авторові цих рядків, як мимохіть став свідком вибуху Успенського собору. Була у нього заміська хатина в Дарниці, з маленьким овочевим городом. Поїхав він туди на осінні роботи і, втомившись, сів перепочити. Милувався неповторним краєвидом правого берега Дніпра, церквами Лаври, що неначе виростали з садів. Раптом побачив, що куполи Успенського собору почали підніматися вгору, все вище і вище. Не повірив своїм очам, подумав, що це ілюзія, якийсь оптичний фокус. Але все було, на жаль, жахливою реальністю. Піднявшись на якусь висоту, собор почав у повітрі розколюватися на шматки і, затримавшись на мить, куполи стали перевертатися і падати додолу. Тільки тоді до нього долинув звук вибуху. Поки звукова хвиля долинула до Дарниці, чоловік увесь цей жах бачив у повній тиші. І вже опісля над місцем, де кілька хвилин тому стояв собор фантастичної краси, піднявся гігантський «гриб» пороху, диму і полум’я. Усе місто неначе принишкло; люди, які те бачили, неначе заціпеніли від потрясіння звершеним злочином.

Якщо з Михайлівського Золотоверхого монастиря перед його висадженням у повітря принаймні були забрані цінності, то у Лаврському Успенському соборі пропало усе, що там було: давні списки чудотворних ікон Успіння Божої Матері (на її честь названо собор і всю Лавру), Печерської Божої Матері з преподобними отцями-засновниками Лаври Антонієм і Феодосієм, унікальний іконостас, напрестольні книги у коштовних окладах, завівтарні ікони у срібних позолочених «ризах», скульптурний надгробок князя Костянтина Острозького й інші незчисленні багатства. Після війни, під час розбору руїн, вдалося дістати хіба деякі уламки тих цінностей, а реставраторам навіть вирівняти побиті й погнуті оклади книг та ікон з тисненими орнаментами, кольоровими емалями. Це була тільки мізерна частина коштовностей, бо відомо, що вся Україна (і не тільки Україна) віками обдаровувала Успенський собор Лаври найдосконалішими і найвартіснішими виробами, творами мистецтва найталановитіших мистців.

Рана знищеного Успенського собору і досі болить християнам України обох віровизнань — православного і католицького. Національна святиня, котра соборно єднала Схід і Захід України, майже шість десятиліть лежала у руїні – на очах мільйонів туристів і паломників, що їхали до Києва з усього світу, – як докір варварству, як один з найдикіших злочинів проти людяності, свободи совісті й християнського мистецтва. Лише у 2000 році відновлений Успенський собор знову відчинив двері для своїх парафіян.

Успенський Собор Києво-Печерської Лаври

Ті храми Києва, яких обминула доля Михайлівського Золотоверхого монастиря і Успенського собору Києво-Печерської Лаври, були перетворені у 30-х роках або ж після Другої світової війни на музеї, склади, книгосховища, архіви тощо. Київ не був винятком. Хвиля храмофобії прокотилася усією Україною, як і іншими республіками, не поминувши жодного села. «Нова» людина «нового» суспільства мала виховуватися у клубах на піснях і танцях, на політінструкціях, а не в церквах.

Радянська храмофобія повторюється і сьогодні. Варто лише подивитися, що московити роблять із церков у ході війни. На них летять ракети, грабують їх, перетворюють святині на склади боєприпасів, та, як це не гидко й жахливо звучить, на туалети. І це у XXI столітті. Московська орда – духовні варвари, для яких немає нічого святого. Але українці в цих важких умовах все одно підтверджують, що ми є духовна нація, яка усе витримає, правда ціною чималих людських втрат. Це доводять слова молитви «Отче наш», викарбувані на стіні в катівні Балаклії, яку нещодавно звільнили українські захисники. Варто пам’ятати, що  образа Святого Духа, вмістилищем якого є храм, не прощається, у якій би формі вона не звершувалася. Тому цинічний Кремль рано чи пізно за все відповість…

Юлія Марцінів