Із Медухи до Петербурзького Синоду

    Серед вихідців із галицького села Медуха було чимало відомих діячів минулого. Поміж них перше місце, безперечно, займає Дмитро Вітовський – один із організаторів Листопадового чину 1918 року, військовий міністр ЗУНР. Проте у цьому селі народився ще один знаний чоловік – Маркил Попель. Його ім’я тривалий час було забуте і фактично викреслене зі сторінок нашої історії. Цікаво, що навіть у книзі «Міста і села Галицького району», яка побачила світ у 2001 році, воно відсутнє. Сьогоднішньою публікацією ми робимо спробу повернути його із забуття.
    Маркил Попель народився у 1825 році в родині шляхтича Онуфрія і Марії з Павульських. Чотирьохкласну школу закінчив у Галичі, а гімназію – у Станиславові та Бучачі. Після цього поступив на філософський факультет Чернівецького університету, а богословські науки студіював у Відні та Львові.
    З 1849 року Маркил Попель працює вчителем природи в одній зі шкіл Львова. Через рік висвятився на священика і став сотрудником парафії у Бучачі. У 1852 році бачимо його катехитом у Тернопільській гімназії. З 1859 року він повертається до Львова і влаштовується на посаду вчителя української мови у Львівській академічній гімназії. Також від 1862 по 1866 рік виконував обов’язки катехита спочатку у Львівській гімназії, а з першого січня 1867 року – у Холмській. Згодом М.Попель стає професором літургіки і морального богослов’я духовної семінарії у Холмі. Разом із тим він зростав у духовній кар’єрі і став старшим соборним протоєреєм. Коли ж єпикопа Калинького царський уряд вивіз на заслання у В’ятку, М.Попеля з 23 березня 1871 року було іменовано адміністратором Холмської єпархії.
    Як і багато інших галицьких інтелігентів Маркил Попель свого часу попав під вплив москвофільства і став ревно підтримувати і проповідувати його ідеї. За «відмінну службу» на цьому поприщі його у 1868 році було нагороджено орденом Святої Анни II ступеня з імператорською короною. В 1875 році М.Попель перейшов у православ’я і незабаром його було висвячено на єпископа Холмського та Люблінського. Також він обіймав посаду вікарія Варшавського архиєпископа. З 1878 року М.Попель став єпископом Подільської та Брацлавської єпархії, а з 1882 року – він єпископ у Полоцьку та Вітебську.
    У 1889 році його покликано до Синоду у Санкт-Петербург. Перебуваючи у столиці Російської імперії, з рук царя отримав Нагрудний Хрест і орден Святої Анни І ступеня, орден Володимира І ступеня та орден Олександра Невського І ступеня.
Помер Маркил Попель 1 жовтня 1903 року.
    Творча спадщина М. Попеля є різноманітною. Ще у 1853 році в «Зорі Галицькій» був надрукований його переклад з німецької мови трагедії «Немиря». Написав він ряд віршів, серед яких «Галич», «Короледворська рукопис», «Іван Халдеєвич, воєвода Звенигородський» (історична дума), «Пісні нічного сторожа», «Сила молитви», «Лиш з вірою». З-під його пера вийшли також статті «Боян півця Ігоревого єсть Іоанн Несторович», «Причини мирного і скорого розширення віри Христової на Русі». Деякий час він був кореспондентом віденського «Вісника», співробітником «Слова» з 1861 року, де помістив чимало передових статей на духовну тематику. З 1864 по 1865 рік редагував церковно-літературний часопис «Неділя». Під його керівництвом було видано ряд підручників для шкіл, серед яких «Католицьке нравоученіе» (1857), «Нравственное Богословие» (1857), «Сокращенная литургика» (1862), «Широкая литургика» (1863).
    Усе це свідчить про те, що Маркил Попель був талановитим, наполегливим працелюбом. Звісно, його життєвий шлях потребує більш детального дослідження і, сподіваємось, хтось із молодих істориків зможе відтворити його у повному обсязі. Для нас цікавим є сам факт, що вихідець із малого галицького села зумів пробитися по ієрархічній церковній драбині досить високо.
    Безумовно, його погляди не завжди співпадали із національно-патріотичними ідеями прогресивних діячів Галичини. Однак ми не будемо їх ревізувати. Нагадаємо, що в одній з історичних книг його ім’я назване поряд із відомими діячами, а це  і Ізидор Шараневич, і Богдан Дідицький, і Іван Гушалевич, і Василь Ільницький, і Іван Наумович, і Стефан Качала. А всі вони залишили після себе помітний слід в нашій минувшині. Значить і слід Маркила Попеля не мав би загубитися на історичному і науковому полі.

Іван ДРАБЧУК, провідний редактор інформаційно-видавничого відділу національного заповідника “Давній Галич”