Крим і кремлівська «любов» до українського народу

Крим і кремлівська «любов» до українського народу

На тлі «спекотних» серпневих днів по всій території Криму, хочеться згадати про його неочікуване повернення в 1954 році до рідної української домівки як дивний подарунок Кремля. Крим споконвіку був український, таким він і буде для нас. Але якими насправді цілями керувалася Москва, віддаючи Україні назад цю благодатну субтропічну землю?

У газеті «Шлях Перемоги» березня 1954 року є цікава стаття ідеолога ОУН Степана Ленкавського. «Галицьке слово» подає її не повністю, але головна суть простежується…  

Рішення Верховної Ради СССР з 19 лютого 1954 року про адміністративне включення Криму до Української ССР було пов’язане з окремим театрально-парадним актом в Москві. Кремлівські можновладці це включення пропагандивно обгрунтували причинами географічної близькості, господарської пов’язаності та близьких культурних взаємин між Україною і Кримом.

Причини ці об’єктивні та існували вони завжди. Існували й тоді, коли більшовики, загарбавши Україну та перетворивши її на свою колонію під назвою «Союзної Республіки», відрізали від неї українські землі Вороніжчини, Курщини, Брянщини, Західної Ростовщини, Краснодарщини і відірвали той же самий Крим. І не дивлячись на геополітичну, географічну, стратегічну, господарську й навіть комунікаційну абсурдність, приєднали Крим до Москви, як ніби «автономну» республіку.

Щоб на Криму міцніше вкорінитися, царські, а потім кремлівські володарі рік за роком насаджували там «істинно русских» комісарів і хмари московських чиновників та їх помагачів. Московською саранчею обсадили портові міста, складну господарсько-адміністративну машину, адміністрацію рибної, овочевої, консервно-переробної промисловості, адміністрацію курортів, санаторіїв, керівництво видобувної промисловості. Для місцевого населення татарів й українців – залишилася важка праця чорноробів: колгоспників, рибалок, пастухів, виноградників, шахтарів, портових робітників.

Московський батіг над Кримом – апарат партії і апарат НКВД – гнали робочу силу місцевого населення прямувати двома шляхами. Партія, здійснюючи свій сатанічний план розшарування всіх національних та історично-соціальних формацій, десятиріччями затроювала молодь місцевого населення опіумом марксистських доктрин, щоб перетворити її на своїх фанатичних яничар.

Вирощенням нових яничар, червоних яничар Кремля та Криму – це був один шлях, шлях партії. Другий, доповнюючий шлях – це шлях ЧК, МГБ, НКВД, МВД – послідовне, тихе або голосне видушування всіх елементів, що на шлях більшовицького яничарства піти не хотіли. Розстріли, заслання, щоденний індивідуальний терор, врешті масове виселення чвертьмільйонного татарського народу в 1944 році з Криму і довголітнє заселення його випробуваними кремлівськими яничарами здавалося би зміцнили позиції імперіалістів морозної Москви на цій сонячній субтропічній землі.

І враз, після всіх довгорічних зусиллях, щоб Крим закріпити за Москвою, кремлівські диктатори вирішують, що через територіальну близькість і господарську пов’язаність, через причини, що існували від початку української історії, Крим треба злучити з Україною.

Що це означає?

Д. С. Коротченко, голова Президії Верховної Ради УССР, дякуючи за передачу Криму у склад Української ССР, вважає це за «дружній акт, що свідчить про безмежне довір’я та любов російського народу до народу українського». Голова Президії Російської СФСР М. П. Тарасов підкреслив, що справу передачі Кримської Області розглядається в дні, коли народи СССР святкують 300-річчя возз’єднання України з Росією (точніше її поневолення Москвою) та що цей акт не лише відповідає інтересам скріплення дружби між народами Радянського Союзу, але буде сприяти подальшому зміцненню братерських зв’язків між українським та російським народами».  

… Цей «подарунок» є першим пропагандивним трюком, що Москва нібито зреклася чогось свого власного на користь «молодшого брата». На ділі нічого вона не зреклася й не подарувала. Крим повністю насичений кремлівськими яничарами. Яка різниця чи володіти ними буде Москва безпосередньо чи через своїх ставлеників місцевого і російського походження, що мають резиденцію у Києві й поневолюють для Москви Україну.

Цей кремлівський акт має на меті викликати в українців цю ілюзію і два наслідки тієї ілюзії.

Перше – це зламання психологічного ставлення українців до Москви. Кримський «дарунок» повинен для багатьох стати початком ревізії їхньої уродженої стихійної нехіті й недовір’я до «кацапні». Ворошилов з тієї нагоди дослівно сказав: «В історії не було й не могло бути подібних відношень між державами. В минулому, особливо за капіталізму в самій основі відношень між державами було прагнення сильних держав поживитися коштом слабших країн. Лише в умовах СССР можливе справедливе вирішення всіх територіальних питань між союзними республіками, вирішення… базоване на повному взаєморозумінні, дружбі та братерському захисті їх народів». Отже, зовсім ясно, останній блахман кримських міражів повинен в українців викликати переконання, що кремлівська Москва є інша, вже не така, яка була впродовж усієї своєї історії і якою є за час 36-річного володіння московсько-більшовицьких тиранів. Якщо українці повірять у цей кримський міраж, що Москва стала іншою, що Москва змінилась, можливо, що й вони змінять своє засадниче ставлення до неї, повірять їй як щирому приятелеві.

Другий наслідок, якого чекає більшовицька Москва, – це змінення напряму історичних процесів українського народу. Від Хмельницького після Переяславського договору цей напрям вкорінився на сторіччя «Геть від Москви». У всіх десятиріччях після Переяславського віроломства Москви український народ в особі всіх політичних, військових і культурних діячів шукає шляхів і союзників для оборони перед Москвою.

На основному історичному девізі: порятунок України від історичного ворога Москви – були побудовані всі політичні концепції державного визволення України. Всі – від Великого Богдана до рядового бійця УПА.

Кримським «подарунком» Кремль бажає змінити напрям самої основи українського політично-державницького мислення. Звернути українську політичну думку на потребу оборони чорноморських берегів, як на справу першорядного значення.

Ось так виглядає «ведмежа любов» московитів…

Юлія Марцінів