Любов матерів змінює світ

Любов матерів змінює світ

     Любов матерів змінює світПогожий весняний ранок. День обіцяє бути теплим і сонячним. Заклопотані жінки із спільноти “Матері в молитві” Івано-Франківської єпархії разом із власником мікроавтобуса Василем Нагорняком і його дружиною Наталею бережно завантажують одяг, взуття, продукти, приготовлені пакунки і подарунки, картоплю і буряки, олію і муку, сало і паштет, консервацію, чай і горіхи та ще багато різного для дітей-сиріт із «Снятинського дитячого будинку-інтернату для дітей-інвалідів і сиріт з розумовими і фізичними вадами». Там 107 дітей.
     Щиро відгукнулися матері на пропозицію координатора спільноти “Матері в молитві» Івано-Франківської єпархії Наталії Гавдяк провідати дітей-сиріт в День матері. Але це були не тільки матері із спільноти, а й підприємці (родина Чуфус, власники магазину «Світ» м. Богородчани), до яких зверталася п. Наталя. Вони дають пожертви уже не перший раз. Після благословення на добру дорогу деканом Івано-Франківського деканату церкви Св. Великомучениці Параскевії о.Іваном Репелою раненько виїхали із Івано-Франківська. Цілу дорогу молилися за здоров’я дітей-сиріт із всієї України, за здоровий спосіб життя, за дітей-інвалідів і онкохворих, за їх одужання і Боже благословення, а також за мудре керівництво у нашій державі, за мир у цілому світі.
     А ось і Снятин. Тут всі знали про наш приїзд. Коли мікроавтобус звернув у провулок до сиротинця, то ми побачили дітей, які з радісними вигуками бігли (хто міг) до нас, тішилися,  дитячій радості не було меж. Обнімали нас, тулилися, пізнавали (матері із спільноти тут часто бувають). Деякі діти одержали замовлені подарунки, а це кросівки за розміром, годинники, куртки... А двом хлопцям, які без ніг, попались найкращі дарунки в їхньому розумінні. Одна мати із с. Іваниківка привезла дерев’яні підпорки для рук (для пересування на коліщатках), які виготовив її син. Директор інтернату Шимчук Леонтій Онуфрійович стояв збоку, а як дитячі емоції вляглися, підійшов до нас, привітався, подякував. Очі його світилися безмежною радістю і добротою.
     Дарунки розавнтажували разом. Діти наввипередки допомагали, носили, бігали, тішились. Директор запросив дітей сісти на лавки. Подвір’я ніби по-номову ожило. Наталія Гавдяк від всіх матерів привітала дітей, директора, обслуговуючий персонал. Діти читали вірші, розказували гуморески. І враз із гурту полинула чудова пісня про маму. А який голос?! Вітя, якому важко пересуватися, заспівав з місця. Всі підійшли до нього, підтримали його спів. А потім Андрійко із чудовими вокальними здібностями заспівав “Чорнобривці”, “Ой чого так рано мати посивіла...” , релігійні... Діти підхоплювали пісні і співали, співали, співали... А ми, змахнувши непрохані затаєні сльози, аплодували за всіх матерів світу, раділи разом з ними, фотографувались, віддавали все своє тепло хоч на ту коротку мить...
     Потім матері роздали дітям приготовлені подарункові пакети, в яких були цукерки, шоколадки, вафлі, яблучка, булочки, маківники, соки, печиво. Діти зразу ласували, тішилися, очі світилися неперевершеною радістю. Потім розбрелись, обступили нас,  про щось питали, тулились до нас, кожен хотів чимось потішити, щось приємне розказати.
     Один хлопчина каже: “В мене в четвер день народження. Це буде справжнє свято. Зробіть мені подарунок, сфотографуйтеся разом зі мною”. І ми фотографуємось... Для мене мить, а для дитини – щастя і радість на цілий рік... А тут вже другий тягне за руку: “Послухайте, я вам хочу розказати вірш”. З натхненням розказує... Дивлюсь, а матері пригощають дітей морозивом, соком... І всюди радість, сміх, втіха... Ні одного нарікання, ні одного жалю, ні однієї образи на життя.
     О, Боже! Вже голос лунає із самого серця, лине в небеса. Та ми приїхали до цих дітей-інвалідів, щоб їх потішити і розрадити, підтримати морально і духовно, а це вони нас потішають, дають сил і впевненості, вчать радіти кожному дню і кожній миті життя. Вони нічого не вимагають взамін, тільки хочуть, бодай, на мить притулитись і на мить відчути, що ти не один, ти потрібний...
     Директор сиротинця теж зворушений. Він не тільки люблячий батько, а це самородок добра, істинно син Божий із безцінним даром любові.
     Любов матерів змінює світВже 18 років він працює тут. Леонтій Онуфрійович ні на що не нарікає, тільки делікатно просить допомоги. Допомоги не для себе, а для вже рідних йому дітей.
     Ходив по інстанціях, писав і просив, дійшов і до Верховної Ради, щоб переглянули або доповнили норми, якими користуються в сиротинці ще із минулого століття, але всюди відмови німим розчерком пера.
     Кожного року зобов’язують, щоб діти проходили медкомісію в обласній лікарні на підтвердження інвалідності. А це додаткові клопоти, возить дітей на власному авто і бензин за власні кошти.
     Після сумних спогадів очі Леонтія Онуфрійовича враз проясніли, на обличчі з’явилася радість. Один із хлопчиків підбіг до нього, пригостив подарованою цукеркою і попросив: “Погладь мене, я чемний”.
     А його і не треба просити. Зразу обнімає, гладить, тулить до себе, радіє. А стільки тепла, любові, щирості?.. Вдячно тішиться хлопчина. Незабаром підходить інший, просить ласки, яку теж одержує вповні...
     Директор сиротинця разом із дітьми проводить нам екскурсію, показує кімнати, в яких живуть діти. Всюди чистота, порядок, біля кожного ліжка килимок, тумбочка. На вікнах світлі гардини... “Це все – спонсорська допомога, допомога чуйних людей, церковних громад, – каже директор. – Одяг і взуття на дітях – теж звідти. Та і їсти ми їм тепер можем дати 5-6 разів на день завдяки цій же допомозі.
     Ми самі рятуємось, як можемо. Навесні засіваєм 5 га (паї на цю землю добровільно і безкоштовно дали нам люди) сорго, садимо картоплю, моркву, буряк.... Влітку разом із дітьми обробляємо, а восени збираємо урожай, жнемо. Цілу зиму діти в шкільній майстерні роблять віники із сорго, які продаємо, а за отримані мізерні кошти купуємо те, що вкрай необхідно. Є у нас і живий куток, який діти самі облаштували. Вдалось мені зробити зубний кабінет, обладнали його. Є і лікарі, які добровільно і безкоштовно оглядають дітей”.
     І ось підходить один із хлопців з вираженими вадами, показує подарунки, щось по-своєму пояснює.
     Ця дитина з окремою історією.  Його привезли на інвалідній колясці і залишили. Він не міг ні ходити, ні їсти. Посилена опіка і турбота, догляд нянь, щира допомога всього персоналу і хлопець став спокійнішим. А за якийсь час сам почав ходити, їсти, пити.
     Який ти добрий, Боже, нашіптує серце. Всюди і завжди Ти з нами, ведеш нас Своєю правицею і постійно говориш: “Я тут, Я тебе люблю”.
     Насав час прощання. Жінки обнімають дітей, голублять їх, прощаються...
     Зворушений директор нашою добротою і щирістю... Він дякує всім.
     Ми обіцяємо приїхати і привезти дарунки...
     І ось несподівано розштовхує гурт хлопців один хлопчик і впевнено вигукує: «А я шукаю і чекаю свою маму, я мушу її знайти»...

Галина Рабарська, спільнота “Матері в молитві”