Майор Володимир Пітулей, про якого ніхто не писав

Майор Володимир Пітулей, про якого  ніхто не писав

Нещодавно у життєписі Івана Буртика, уродженця  Прикарпаття, який  свого часу був активним оунівцем, а пізніше вступив у Другу українську дивізію УНА, мене зацікавив один факт. Він написав, що служив у полку яким командував майор Володимир Пітулей. Коли я захотів щось більше дізнатися про цього чоловіка, то спочатку знайшов тільки кілька згадок про його життя. Але їх явно бракувало, щоб написати бодай короткий біографічний нарис. Цікаво, що навіть у діаспорних виданнях про нього ніколи не було конкретних повідомлень, тим більше фото. Тоді я вирішив пошуки продовжити і вони увінчалися успіхом. Отож перед вами нарис непростого життя цієї непересічної людини.

Володимир Пітулей народився 28 липня 1898 року у селі Оглядів Радехівського району на Львівщині  у польсько-українській родині. Батько був ветеринаром і сповідував греко-католицьку віру. Середню освіту Володимир здобув у гімназії міста Вадовіце. Під час його перебування в цій школі почалася Перша світова війна. Разом із товаришами по службі він відгукнувся на повістку з’явитися до новостворених частин польської армії, які входили до складу австро-угорської армії. 21 листопада 1916 року разом із друзями вступив до польського легіону. Свідоцтво про закінчення середньої школи – так званий військовий атестат  він отримав 13 грудня 1917 року.

Вступ в армію став важливим етапом у його житті. Наступні кілька років його кар'єра розвивалася у військовій поліції, де він швидко здобув офіцерський чин. У листопаді 1919 р. у званні підпоручика командував взводами в Білостоці та Сувалках. Під час війни з більшовиками був командиром взводу ескадрону Військової Жандармерії. Невдовзі отримав звання поручика.

Після війни почалося скорочення армії, і велика кількість жандармів не була потрібна. Частина військових спробувала свій шанс у державній поліції, яка ще перебувала на стадії організації. Серед них був і В. Пітулей. 1 грудня 1921 р. він був прийнятий до цього формування підкомісаром (військовий еквівалент поручика). Молодий офіцер перебував на службі в Новогродському повіті, звідки 1 вересня 1922 р. був переведений до Лідського повіту. Незабаром він потрапив до Варшави, де став начальником Х поліцейської дільниці. Тут у 1927 році його було підвищено до звання комісара.

На початку 1929 року, В. Пітулей змінив професію і почав працювати у столичному слідчому управлінні, де очолював одну з бригад кримінальної служби. Звідти 1 липня 1930 р. його перевели до начальника бригади, що в Державній поліції треба вважати винятковим. Ця бригада була позначена цифрою «XI» – і називалася бригадою охорони. Його завданням було забезпечення безпеки самого Юзефа Пілсудського. 1 липня 1927 року призначений комісаром, а 1 липня 1930 року йому присвоєно звання надкомісара. Виконував він й багато функцій, у тому числі був комендантом державної поліції в містах Познань і Люблін (1934-1935 рр.), окружним комендантом державної поліції в Ясло (1935/1936-1937 рр.). Репресований через санацію, змушений залишити службу за власним бажанням 30 листопада 1937 року.

Під час Другої світової війни Володимир Пітулей був пов'язаний з українським рухом, з 1941 року він командувач Української допомогової поліції. Замінив на цій посаді Еміля Матлу. До цього майор В. Пітулей був окружний комендант у Львові (а його заступником — сотник  УГА Л. Огоновський). Таким чином він був найвищим за рангом поліціянтом української поліції. Тоді у Львові служило 415 поліцейських та 10 старшин. За його керівництва у столиці Галичини була організована поліцейська школа на 250 курсантів для підготовки майбутніх поліцейських (керівник Іван Козак, колишній сотник УГА).

 У 1945 році став командиром бригади поліції у складі планованої 2-ї Української дивізії Української національної армії і воював з нею в Бранденбурзі в званні майора. Вона налічувала 3 тисячі 400 чоловік. Це була піхотна бригада, яка складалася із 49 батальйонів і формувалася одночасно із протитанковою бригадою. Її головним завданням було боротися проти радянських партизан. У квітні 1945 року, з боями, частина бригади на чолі із командиром вийшла з оточеного Берліна в англійську зону.  

Склад і старшинський розподіл в бригаді, через брак інформацій, неможливо докладніше окреслити. Та все ж таки варто назвати хоч тих, яких пам’ятають ще живі свідки: командир Бригади майор В. Пітулей, полковник С. Глушко, полковник Тарас Банах, майор Мандзенко, майор Миколин, сотник Торбич, сотник Федак, сотник Цегельський, поручник Цибик, сотник Ю. Кононів, сотник Григорійчук, сотник Боднарчук, сотник З. Стефанів, поручник Бойчук, поручник Сов’яковський, поручник Ярмолюк, булавні: Дмитраш, Данильців, Галярник, ст. десятник М. Водославський. Згідно з твердженням свідків, цей список є тільки фраґментом старшинського корпусу, якого, мабуть, ніколи не можна буде уточнити.

Як бачимо, Володимир Пітулей (Влодзімєж Пітула, як його називали поляки), українець зі Львівщини, зробив блискучу кар'єру в польській військовій поліції, а потім у поліції. Тут варто зауважити, що військова еліта міжвоєнної Польщі складалася з багатьох офіцерів, предки яких походили з непольських народів, або чия приналежність приписувалася їм, як польськість. Однак про своє наполовину українське походження він ніколи не забував. І коли йому трапилася нагода, як великому професіоналу, прислужитися Україні, він, не задумуючись, це зробив. Адже за характером, він був дуже відповідальним і принциповим чоловіком і навіть поляки називали його «золотою людиною», що є відверто нашою рисою.

Після закінчення війни В. Пітулей з Німеччини виїхав спочатку до Англії, а звідти – до Австралії. Там він поринув у своє хобі і став геологом-аматором. Він не тільки розшукував на п’ятому континенті корисні копалини, але спільно із польським геологом Стефанським, до речі, уродженцем Холма, який свого часу працював у Львові, розробляв карти досліджених територій. До слова, вони обоє одні з перших досліджували мінеральні ресурси острова Тасманія.

Очевидно, що в Австралії Володимир Пітулей помер, хоча мені поки що не вдалося встановити рік, коли це сталося. Принаймні, подана вище інформація про його дослідження стосується 1962 року. Однак, сподіваюся, що колись і цей факт його біографії буде встановлений.

Іван ДРАБЧУК, історик-краєзнавець