Минуле таки болить

Минуле таки болить

     Баба і дідоПоки людина молода і сповнена енергії, вона майже не задумується над старістю.
     Літа спливають, мов вода, і людина на схилі віку нарешті розуміє, що найбільше її багатство – це життя, прожите так, що не соромно ні перед собою, ні перед людьми.
     І чим далі шляхом свого життя йде людина, тим сильніше пробуджується у неї бажання зупинитись і глянути на пройдений відрізок. А чим коротшою стає решта життєвого шляху, тим частіше людина оглядається назад, намагаючись збагнути, навіщо все це пройдено.
     Вони також озирнулись назад, а, озирнувшись, спитали себе, чи не даремно прожиті гони літ, призначені їм долею.
     Ольга Гнатівна та Григорій Пилипович Духовичі проживають у с.Крилос. Доля поєднала їх у далекому 1951 році. Та вже через рік розлучила на довгих двадцять п’ять... Але, мабуть, вона була до них милосердною, бо розлука тривала лише чотири роки. І відтоді вони разом пішли по життю, інколи озиралися на прожите й пережите.
     – В нелегкі воєнні часи, коли енкаведист своїм кірзовим чоботом топтав нашу рідну землю, гріхом було не допомагати повстанцям, – розповідає пані Ольга, тереблячи натрудженими пальцями запаску, – ми допомагали чим могли, носили «штафети», проводили повстанців таємними стежками від села до села, ходили за ліками до галицького шпиталю, де нам охоче допомагав доктор М.Шекета, збирали одяг. До речі, за одягом я ходила до Станіслава. Там у районі шкірзаводу над млинівкою жив кравець, який шив костюми для повстанців. Я ніколи не забуду випадку, коли востаннє прийшла до нього. Як годиться виголосила пароль: «Мене справили до вас, сказали, що ви хочете купити бульби». У відповідь почула: «Дякую, я вже купив». Це було сигналом, що квартиру “провалено”. Я поверталася в село з очима повними сліз, ноги підкошувались... Час від часу зупинялася, перевіряла, чи не йде хтось слідом за мною.
     На той час, я вже мала певний досвід, адже з 14 років була в ОУН. Хлопці мене знали за моїм псевдо («Оксана»).
     Таких, як я, було чимало із Крилоса, Залукви, Вікторова, Комарова... Ми жили ідеєю про вільну державу, а тому з партизанами працювали свідомо.
     – Після війни сотні УПА знаходились в глибокому підпіллі, – приєднується до розмови вуйко Гриць. – Роботи справді було багато. Та найважливішим було те, щоб не потрапити на очі ворогові, який чигав на тебе чи не за кожним кущем. Та й люди могли випадково “продати”. Я з кількома хлопцями був у резерві. Ми жили в селі та робили свою роботу. Був випадок, коли мене ледве не взяли у «стрибки». Вже й підпілля дало згоду на це. Та якось Бог милував.
     Звичайно, страшно було і небезпечно.
     У 1951 році Григорій Духович та Ольга Данилюк стали під вінець. Народилася донечка. Та з підпіллям продовжували працювати. До їх обійстя часто  навідувались повстанці. Василь Мельничук з Крилоса, «Мамай» з Павельче навіть зимували у криївці, облаштованій молодим газдою у стодолі. Було зручно, адже і одяг, і харчі завжди були під руками, а ще й зручним був зв’язок із підпіллям... Зиму перебули, а весною – знову у ліси...
     – Великдень 1952 року святкували 22 квітня. А тиждень перед тим мене забрали у Галич на допит, – продовжує розмову пані Ольга. – Забрали із семимісячною донечкою. Слідчий сказав, що за нами слідкували давно. Під час допиту били немилосердно. Але я знала, що маю мовчати. Потім пустили додому. А у поливаний понеділок прийшов дільничний міліціонер (Пархун тоді був) і каже: “Збирайся, поїдеш на білі ведмеді”. Забрали й Гриця. Нас мусів хтось “здати”. Але хто?.. Дитина залишилася з мамою, судили нас за різними пунктами ст.54 Карного кодексу. Та в усіх документах було зазначено, що ми – зрадники Вітчизни. Дали по 25 років. Мене запроторили у карагандинські табори, на кам’яні кар’єри, а чоловіка – у двадцяте табірне відділення (за двадцять кілометрів від Норильська).
     Старенькі по черзі розповідали про мученицьке табірне життя. Здавалося, що й зараз у них перед очима паркан, на якому густо нанизано колючий дріт, прикріплений до високих стовпів. А за ним вони – нужденні, затуркані... Литовці, естонці, росіяни, українці… Були серед нас люди і з Залукви, і з Блюдник. З Григорієм в одному таборі сидів Яків Маланій з Крилоса (1921 р.н.).
     Минали дні, місяці, роки... Вони у таборі такі сірі і похмурі, такі подібні один до одного...
     Після роботи втомлений народ лягав на нари у бараках. Розмовляючи і мріючи про волю, легшу роботу, швидко засинав, щоб відпочити до ранку і заглушити голод...
     Настав 1953 рік... У лютому тяжко захворів Сталін. А п’ятого березня тремтячий голос диктора сповістив, що він помер. З його смертю табірники чекали чогось нового, великих перемін, а найбільше – амністії, волі. Воля прийшла разом із довідкою, де було вказано: «За відсутністю доказів про злочинну діяльність… звільняється з-під варти…».
     – Я повернулася до рідного села на свято Івана у 1956 році, а Гриць – у грудні, – каже пані Ольга.
     – Донечка вже підросла... Мама викупили у радянської влади власну хату, яку було конфісковано і перетворено у дитячий садок. Стодолу і стайню розібрали до колгоспу.
     Помалу почали налагоджувати життя. Я пішла працювати у колгосп, якому віддала 30 років, а чоловік – у ливарний цех районної сільгосптехніки.
     В 1959 році народився синочок. Сьогодні наша сім’я вже чималенька.
     – Ми побачили у своєму житті багато чого, – підтримав розмову Григорій. – Життя обійшлося з нами суворо і збиралося, здається, обійтися ще суворіше...
     Мені вже майже дев’ятий десяток літ, а я хотів би ще пожити. На життя не нарікаю... Хіба я один серед тисяч інших?..
     Вони сиділи поруч, чимось доповнювали один одного. На очах блистіли росяні сльози... Спогади муляли їхні душі... Молодість відпливала у далеке минуле...

Ярослав Поташник