Могила кошового отамана Івана Сірка

Могила кошового отамана Івана Сірка

Нам часто втлумачували про нещасну долю України, тоді як на подвигах наших героїв акцентували не всюди. А треба було детально на цьому зупинятися, вивчати їхні біографії, щоб виховувати сміливе доблесне покоління, яке знає собі ціну. Адже вчити було про кого: Святослава Хороброго, Івана Сірка, Констянтина Острозького, Петра Конашевича-Сагайдачного, вояків Січового Стрілецтва та УПА… Цей перелік можна продовжувати. Ці легендарні постаті свідчать нам, що ми вміємо і можемо перемагати навіть найзапеклішого ворога і з двічі меншим військом.

У журналі «Українське козацтво» (1972 р.), що виходив у США, натрапила на цікаву статтю Яр Славутича про кошового-характерника Івана Сірка. І що цікаво, що як колись, так і тепер руйнуванням історичних пам’яток московити намагаються стерти з лиця землі нашу історію. Але вільний народ на те і вільний, що його минуле ніхто не в змозі перекреслити.    

Ось зміст статті…

«Могила Івана Сірка стоїть над річкою Чортомлик у селі Капулівка поблизу міста Нікополя. На невисокім горбі — з піщаного каменя надгробник у вигляді звуженої догори плити (вишина більш як метр). Ще збереглася частина напису давньоукраїнською книжною мовою: «.. Іоан Сірко Дмитрович отаман кошовий войска запорозького...».

Помер Іван Сірко 1680 р. Його праву руку, висушену в сонці, козаки возили з собою — як талісман. Вони вірили, що Сіркова правиця, яка добре рубала в битвах, давала їм силу.

Після поразки українсько-шведських військ під Полтавою розлютовані москалі розрили могилу і останки кошового порозкидали по полю. Але знайшлися люди, що позбирали кості небіжчика і знову поховали на тому місці. Тоді ж таки поставлено цей надгробник, на якому з пам’яті висікли дату смерті, що, до речі, розходиться із справжньою датою смерті Івана Сірка.

Місцеві селяни шанують пам’ять славного кошового. Розповідають про його надзвичайну відвагу й жорстокість у походах на кримських татар, що в ті часи постійно набігали на українські землі, набираючи собі ясир. Одначе Сірко проймався жалем до людей, які зазнавали нужди. Наприклад, сусіднє приозівське плем’я ногайських татар не мало випасу для своєї худоби. Кошовий рік у рік дозволяв їм пасти на запорозьких левадах.

Відомий Сірко також як ревний оборонець української православної віри, що серед запорожців отожнювалася з українською національністю. Одного разу запорожці пішли походом на Крим, визволили невільників, що були приковані до весел на турецьких галерах, і поверталися додому. Одночасно забрали з собою багато українців, що були колись захоплені татарами в ясир, але, довго живучи в Криму, побусурманились, тобто прийняли чужу віру. Невесело поверталися вони в Україну, бо чужа татарська земля стала їм рідною. Це зрозумів Сірко й дозволив відділитися тим, що воліли жити в Криму, на чужині. Один за одним почали відходити — десятки, сотні, тисячі. Вражений такою великою кількістю охочих, Сірко люто розгнівався й наказав козакам догнати зрадників української віри й вирубати їх — до ноги! Відтоді те місце називають «поганим полем». Про нього є багато легенд. Поет П. Кузьменко написав поему «Погане поле». Тепер там лежить село Чорна Долина. 1937-го року я був у ньому, записуючи фольклор на півдні України. Сумно й непривітно воно виглядало: сірі тини, сірі хати з прогнилою покрівлею, сірі люди. Богом прокляте місце! Нічого путнього я не записав там. Навпаки, коли почав розпитувати про Сірка і його вчинок, хтось доніс голові сільради, і мене трохи не заарештували.

Українські історики, зазначають, що Сірко дванадцять разів був обраний кошовим отаманом, 55 разів переміг татар у великих битвах, а в малих поєдинках рубався майже щодня. Турки називали його «урусшайтаном», тобто українським чортом, а султан наказував навіть молитися в мечетях, щоб Сірко згинув.

Такий хоробрий був наш славний предок. Його іменем названо невелику залізничну станцію біля Запоріжжя.

У п’ятдесятих роках я довідався з часописів, що на могилі І. Сірка поставлено пам’ятник. Тоді ж таки затоплено Великий Луг».

P.S. У 2000-му році навколо пам'ятника і могили розбили меморіальний парк, який займає площу близько 20 гектарів.

 

Юлія Марцінів