Завдячуючи відомому волонтерові Іванові Зобківу, про діяльність якого вже була нещодавно публікація в «Галицькому слові», вдалося познайомитися з цікавою особистістю, великим патріотом своєї землі, колишнім деканом УГКЦ Галицького району, отцем-мітратом Василем Завірачем з Більшівців. О. Василь – не лише перфектний знавець української історії, але й хранитель її. Про це свідчать численні пам’ятники-меморіали, які чи не на кожному кроці в селищі. І все це завдяки наполегливій праці Василя Завірача. Ось уже 40 років настоятель храму Різдва Христового плекає свою любов до греко-католицької церкви та українського народу, за що цьогоріч до 80-річчя УПА удостоєний медалі голови обласної ради Олександра Сича.
Зліва направо: Іван Зобків, Любов Загоровська та Василь Завірач
За свій патріотизм Василь Завірач пережив не лише допити чекістів, а й замах на життя. І що дивно – 2014 року, коли здавалося усі поневіряння українців уже в минулому… До будинку отця зайшли невідомі, почали душити дротом, зав’язали руки й так залишили, думаючи що Василю Завірачу залишилося недовго. Але Господь розпорядився інакше. До слова, винних так і не притягнули до відповідальності...
- Отче Василю, звідки ви родом?
- Мої батьки – переселенці з Лемківщини. У 1945 році на Зелені свята їх, мов худобу, загнали в товарняк і повезли в невідомість. Опинилися вони в Полтавській області, а в 1946 р. переїхали на Західну Україну, оскільки не могли там прижитися. Народився я в селі Високе Монастириського району Тернопільської області. Був восьмою і наймолодшою дитиною в сім’ї.
- Звідки цей потяг до священства?
- Мене з дитинства тягнуло. Коли бачив здалека священника, то мені аж дух перехоплювало. Тому весілля чи похорон, я був там, де священник. Мене батьки і сварили, й наказували, але це не допомагало. На господарці вдома все мусив похоронити, До прикладу, відспівував здохлу курку (сміється). Коли старший брат прийшов з армії, він мав плащ-палатку. От я брав у нього цей плащ, йшов пасти корову і співав собі, наче священник.
- В родині були священнослужителі?
- Ні, не було. Один із предків був монахом.
- У радянський час нелегко було обрати священичий шлях. Як у вас це було?
- Коли вчився у восьмому класі, то мене переконували полишити ідею бути священником. І я на деякий час призадумався. Була думка піти на ветеринара, як батько. Та все змінилося у десятому класі. Було величне свято Великодня, тож я пішов до храму. Стояв у захристії, бо відкрито до церкви не можна було ходити. На подвір’ї стояли вчителі й спостерігали за всіма. Коли люди почали розходитися, співаючи «Христос Воскрес», мені аж дух розривало, так хотілося з ними співати. Було дуже прикро – чому я не можу з ними співати? В мені, напевне, тоді почалася внутрішня боротьба. Вертаючись з церкви, побачив весь партійний колектив, і тут я зрозумів, що не хочу бути такими як вони, стояти осторонь і спостерігати. Остаточно зрозумів, що хочу бути священником!
-
- Вас тоді в церкві не помітили?
- Звичайно, що помітили. Наступного дня кличуть мене до директора на допит, чому я був у храмі. Я відповів, тому що вірю в Бога. Тоді одна вчителька принесла вату, намочену в спирті й почала проводити по шиї та зухвало говорити: «От подивіться, який він при параді в білій сорочці, а яка в нього шия». Я цього не міг стерпіти. Відповів: «Давайте я вам проведу ватою по обличчі й чи там не буде такого ж, як у мене». Мене хотіли виключити зі школи, та не зробили цього. Лишень перестав бути старостою.
Але на екзамені з української мови біля мене сидів наглядач. Пригадую, ну взагалі мені думка не приходить написати твір. Вийшов з класу і почав щиро просити Бога помочі. І як мені було радісно, що після молитви думка наче полилася рікою. Решту екзамені здав також легко.
- Яким чином доля вас закинула на Івано-Франківщину?
- Через те, що я відвідував церкву, мене постійно виключали з роботи. Та дякуючи старшому братові, він переговорив з кагебістами, і вони дозволили мені виїхати з села. Приписався у Крихівцях. Одного разу пішов до місцевої катедри, зареєструвався у хорі співати й почав готуватися до священства. Єпископ Йосиф Савраш дав мені зрозуміти, що на стаціонарне навчання я вже не потраплю, тому запропонував заочний сектор. Він висвятив мене на диякона, і я поїхав до Загорська вступати в духовну семінарію.
Спершу парафію отримав у Кінашеві та Загір’ї-Кукільницькому Галицького району. У Більшівцях почав служити в 1982 році. Ось так я потрапив на Івано-Франківщину.
- Отче Василю, ви навчалися у росії. Як змогли вийти з темного московського православ’я і стати греко-католицьким священником?
- Зв’язок з підпільною УГКЦ мав з 1983 року. Священники Андрій Кияк і Василь Гринишин приїхали мене спитати, чи хочу належати до правдивої, Христом заснованої церкви, чи далі валятися у московському багні. Звісно, я обрав перший варіант. Про це довідалося КГБ і мусив відмучити не одну годину допитів. Коли виходив від чекістів, то піді мною земля хиталася… То було жахливо. Але я твердо тримався свого.
Пригадую, як через кілька днів після допитів приїхав до Кінашева на богослужіння. Мене зустрічає парафіянка Марія Перегінець і розказує свій сон. Наснилося їй, що зранечку виходить на подвір’я і чує голос: «Вернися до хати і побачиш на столі подарунок для вашого священника». – «Який подарунок? На столі нічого не було». – «Ти не могла бачити, бо його Ангел приніс. У тебе на столі лежить молитовник християнської родини. Відкрий його. Там є Святе Причастя. Папа Римський передав його вашому священникові. В руки його не бери. Там є біла хустинка, згорни туди Причастя і принеси йому до церкви». Після цього я зрозумів, що на вірному шляху і ніколи з нього не зверну. Тішуся, що як Радянський Союз розпався і церква вийшла з підпілля, мої парафіяни легко з Божою допомогою перейшли до Греко-католицького деканату.
- Отче Василю, у вашій родині були вояки УПА?
- Не було. Але до батьків упівці приходили вночі за продуктами. І німці приходили. Бувало, брати малими десь назбирали гільзи. Німці побачили і вже хотіли забирати маму. Але, на щастя, якось все обійшлося.
Пам'ятник Героям Небесної Сотні
- Звідки у вас така внутрішня ідейність? Де черпаєте енергію на вагомі справи?
- Ще з дитинства любив співати патріотичних пісень. Особливо пригадується «За Україну». Батьки переживали, щоб цією піснею не накликав біди на родину, але я чомусь не міг її перестати співати. Дуже любив все українське. Тому, очоливши парафію у Більшівцях, вирішив віддати честь тим мужнім борцям за волю України, тим закатованим і замордованим людям, знищеним ненависною московською ордою. Наче відчуваю обов’язок перед ними, перед тою патріотичною молоддю, яка з любові до України зреклася свого життя.
- Розкажіть, будь ласка, про парк пам’яті. З чого все починалося?
- Там, де зараз облаштований парк, була колись занедбана болотиста територія. Перше, що ми зробили – викопали криницю, а з часом поставили і капличку. Коштами допомогли підприємець Богдан Заріцький та Микола Ільницький, який профінансував фігуру Матері Божої. 14 жовтня 2002 року, на 600-у річницю Більшівців, разом із владикою Софроном Мудрим ми освятили капличку. Впорядкувати територію парку допомагали як мешканці селища, так і фінансово колишня районна рада. Алею Героїв Небесної Сотні посадили за допомоги керівника бюро з питань екології УГКЦ Володимира Шеремети. А пам’ятник Героям Небесної Сотні встановлений за кошти покійного Романа Німого з Бурштина, який був учасником УПА. Він був уже в літах, почав втрачати зір. Я час від часу приїжджав до нього. А одного разу я приїхав, а на столі гроші – 15 тис. грн, які пан Роман попросив мене взяти. От за ці гроші вирішив облаштувати пам’ятник, загиблим на Майдані.
Борцям за незалежність України- У парку також можна побачити відкритий і освячений цьогоріч обеліск молодим дівчаткам 12-13 років, які дика московська орда заживо втопила в болоті. На цьому обеліску юні діти простягають свої рученята…
Пам'яті трьох тисяч дівчат, втоплених живцем на Колимі 1949 року...
Вдалося увіковічнити пам'ять і Січових Стрільців. Коли довідався про могилу, де захоронювали воїнів, замовив туди 9-метровий хрест, який профінансував директор Мехпреси Петро Гнип. Також замовив терновий вінок і банери. Дуже хотілося б, щоб сюди, як і до парку пам’яті, вчителі історії приводили учнів і розказували про наших звитяжців – справжніх героїв України.
- Отче Василю, відомо, що ви займаєтеся розкопками останків людей. Коли вперше проводили дослідження?
- Про захоронення воїнів УПА я часто слово за словом довідувався від старожилів. Люди були залякані, боялися про такі речі розказувати, адже саме в Більшівці з усіх довколишніх сіл звозили тіла українських повстанців. Їх енкаведисти просто скидали в болото, забороняючи людям ховати останки. Місцеві гомоніли, що під кожною березою спочиває воїн УПА.
Пам’ятаю, мав похорон. Прийшов на цвинтар, дивлюся, а могила біліється. Як виявилося, це були людські кістки. Я був шокований. Звичайно, чин похорону я здійснив, але після того почав проводити розкопки. Перші відбулися в 1995 році. Разом із рухівцями розкопали 17 воїнів УПА, саме тих, тіла яких енкаведисти демонстративно виставили одного разу на показ біля Ратуші. Відтак у іншому місці розкопали 59 тіл. І вважаю, що в тому місці ще слід копати… Не можу я лишити цієї справи, надто перейнявся цим.
На цьому місці московськими катами по-звірськи закатовані тіла 59 синів і дочок України разом з їхніми дітьми.
Розумієте, у мене є фото всіх катів, які вчиняли звірства в Більшівцях. Я їх всіх знаю. Колись це фото мені дав один єврей. Він був поліцейським. Спершу не хотів мені це фото давати, але я виманив на нові капці. Родичі цих катів і досі живуть в Більшівцях. Пам’ятаю, як кат Павло Мазур часто мені говорив, що хоче прийти до сповіді, але так цього і не зробив… Люди розказували мені, як колись до катівні привезли вагітну жінку, пов’язану з УПА. Її поклали на підлогу, а Павло Мазур стрибав їй по животі. Страшні були кати. Дуже прикро, що все повторюється й сьогодні... Тому про всі ці звірства, колишні й теперішні, потрібно говорити, в жодному разі не боятися. Вірю, що перемога обов’язково за нами, адже з нами Господь Бог і правда. Варто лише дуже сильно, до щему, любити Україну!