Пам’ять про «Ластівку»

Пам’ять про «Ластівку»

     Пам’ять про «Ластівку»Давно відгриміла Друга світова війна. Українська повстанська армія пішла у глибоке підпілля і продовжувала боротися з військами НКВД. Сили в цій боротьбі були нерівними. Найкращі сини і дочки України йшли на смерть за рідну державу.
     Тривожне літо 1949 року. Людоловами-чекістами, ймовірно, через зраду сексота, було виявлено місце перебування зв’язкової – кур’єра районного проводу ОУН Степанії Кловак («Ластівки») із села Семаківці Галицького району.
     Її заарештували без протоколів, без свідків. Зв’язавши руки зв’язкову повели за село, у поле, далі від людського ока. Саме там, серед пшеничного лану, кати здійснили свою чорну справу.
     Ніхто не знає яких знущань і тортур довелося зазнати 21-річній патріотці, допоки помирала в муках, не зрадивши ідеї, за яку боролась.
     Без докорів совісті, задовольнивши свої нелюдські бажання, енкавеесівці повернулися в село і продовжували розправу над мирними людьми.
     Мати, разом із молодшою п’ятнадцятилітньою дочкою Юлею пішли шукати Стефу. Односельці вказали, у якому напрямку повели підпільницю.
     Ішли польовою дорогою, на якій, як розповідає сестра Юля, чітко було видно сліди кирзових чобіт московського окупанта, що вже неодноразово топтав нашу українську землю. Ще й сьогодні ми відчуваємо скрип того чобота. Криваві сліди й привели матір до знівеченого тіла закатованої донечки.
     Загорнувши в полотно мертве дівоче тіло, привезли возом до рідного дому, щоб хоч поховати за християнським звичаєм.
     “Коли знімали із сестрички закривавлений одяг, – розповідає Юлія, – важко було відірвати білизну від смертельних колотих ран, завданих штиками озвірілих катів-кадебістів. Їх було 18 на тілі покійної”.
     Мати домовилася із священиком, що після покладення домовини в могилу, він увечері таємно запечатає гріб. На жаль, так не сталося. Чекісти увірвалися до хати, в якій лежала покійна Стефанія, забрали чистий одяг, котрий мати приготувала, щоб переодягнути дочку, забрали мертве тіло.
     Біля хати стояв готовий віз із запряженими кіньми. На нього й кинули тіло замордованої, прикрили снопами, а самі сіли зверху. «Здобич» повезли в Єзупільське районне КДБ. Так було сказано рідним. Та, мабуть, під покровом ночі тіло «Ластівки» викинули в невідомому місці.
     Продовження на 5 стор.
     Минали роки... При комуністичній владі було строго заборонено навіть згадувати про таких людей як зв’язкова Стефанія. Лише у незалежній Україні розпочалася велика робота з пошуку невідомих полеглих борців за волю України. Розкопки велися на смітниках, болотах, у ровах в Бурштині, Галичі, Більшівцях. Не покидала надії віднайти останки зв’язкової і родина Стефанії Кловак. Шість десятків довгих років. Та, на превеликий жаль, жодного документа, жодного спогаду, жодної зачіпки…
     8 серпня цього року на околицю села Семаківці вирушила сумна процесія, очолювана місцевим парохом Михайлом Яблонем. Старі й малі семаківчани, мешканці сусідніх сіл, а разом з ними колишні вояки УПА. Йшли дорогою, якою кати вели підпільницю «Ластівку» на страту. Йшли до місця, де у квітах потопав пам’ятний хрест мужній дівчині, споруджений рідними.
     Сумною була поминальна панахида. До підніжжя пам’ятника схилялись хоругви, на вітрі майоріли прапори вільної української держави, за яку полягла Стефа Кловак.
     Не можливо було стримати сліз, коли спогадами про сестру ділилась Юлія, коли читали вірші про підпільницю внучка Юлії Оксанка та голова районної станиці Братства вояків ОУН-УПА Микола Яцків. У небо над Семаківцями линули повстанські пісні.
     – Дорога подруго по боротьбі! Ти віддала своє молоде життя за свій народ, за те, щоб ми жили в своїй, незалежній державі. Нехай ця галицька земля, так рясно полита кров’ю борців за волю України, буде тобі пухом, а пам’ять про Тебе залишиться назавжди у серцях рідних, друзів, і українського народу, – звертався до героїні Микола Яцків. – Мене не покидає запитання, чому на 19 році незалежності України наша боротьба у ХХ столітті, а це Січове Стрілецтво, холодноярці, УПА, ОУН, не визнана на державному рівні, як боротьба за волю України?
     Сотні тисяч її синів і дочок, які поклали своє життя на вівтар свободи, каралися по тюрмах і таборах, не визнані (а при теперішній владі вже й не будуть визнані) борцями за Україну.
     Проте сьогодні з різних джерел ЗМІ постійно нагадують, що ми українці і росіяни – братські народи, що у нас спільна історія і, як неодноразово заявляв Митрополит Російської Православної Церкви Кіріл, що ми єдиний народ Київської Русі. А насправді політика керівництва братнього народу завжди була антиукраїнською.
     Це вони – Петро І і Катерина ІІ, зруйнували Запорізьку Січ. Це вони – Владімір Лєнін зі своїми більшовиками, у 20-х роках пішли війною проти молодої української держави і завоювали її, як окупанти. Це вони – Сталін і його комуністичні соратники, створили штучний голодомор проти українських селян. Це вони – керівники російської імперії, мордували і розстрілювали мільйони українських патріотів. Про це свідчать Соловки, Биківня, Крути, Базар, Батурин, Дем’янів Лаз, тисячі жертв замордованих в тюрмах Харкова, Вінниці, Львова, Тернополя, Луцька, Івано-Франківська… Сотні тисяч в режимних комуністичних таборах політв’язнів від каторжної праці, голоду, холоду були приречені на смерть.
     Здається, вистачає цих злочинних фактів, щоб відрізнити правду від брехні політиків, – завершив свій палкий виступ Микола Яцків.
     Над полем злинув гімн незалежної України. Його підхопив вітер і поніс над галицькими землями, понад Дністром…

За розповідями учасників пам’ятного віче