Звісно ж – майбутнє України у руках прогресивної молоді. Молоді, яка своїм ентузіазмом зуміє відродити понівечену, зруйновану, зранену рідну землю. Одним із таких прогресивних та ідейних молодих людей є уродженець Бурштина Вадим Коцюбайло. І якщо нині він займається непростою ділянкою державного управління, а саме логістикою громадських перевезень у місті Львові, то все починалося з баскетболу. Саме з цим видом спорту Вадим мріяв пов’язати своє життя…
- Вадиме, чому саме баскетбол?
- Розпочну з того, що в мене вся сім’я спортивна. Мама колись займалася баскетболом, а відтак викладала аеробіку та плавання, старший брат віддав перевагу важкій атлетиці, ну а я мріяв про баскетбол. Цей вид спорту подібний до шахів, лише в рухливій формі. Тут також є своєрідні шахові комбінації, які потрібно втілювати злагоджено та командно. Скажу відверто, я не дуже любив навчатися, чекав, коли побіжу у спортзал, оскільки зі спортом планував пов’язати своє життя. Не знав, що все складеться зовсім по-іншому.
Найважливішими для мене тренерами, з якими я і по нині спілкуюся – є Іван Паньків та заслужений тренер України Андрій Мамонов. Івана Паньківа навіть називаю батьком, адже він мені дав своєрідний поштовх рухатися вперед.
Ліворуч - Іван Паньків, праворуч - Андрій Мамонов
Коли зрозуміли, що баскетбол – це ваше майбутнє?
- Коли забив перший м’яч за команду. Це була крута ейфорія, яку хотілося завжди відчувати. Щоб розвивати кисті рук, навчався грі на фортепіано, а опісля проводив довгі вечори у спортивному залі. Скажу, що батьки не надто схвалювали моє захоплення, але й не перечили. Мама часто говорила: «Спорт веде до могили, а фізкультура – до здоров’я». Та вони прийняли моє захоплення.
Після закінчення школи вступив до Рогатинського аграрного коледжу. Пішов туди винятково заради спорту, адже з часом мріяв грати у відомих баскетбольних клубах, мати певні контракти, тобто повністю присвятити себе спорту. В коледжі ми зібрали класну команду. Тренував нас Володимир Колос, за що йому також дуже вдячний. А паралельно отримав запрошення грати за львівську команду, яка брала участь у вищій лізі. Двічі на тиждень їздив туди на тренування. Але непередбачувано стався прикрий випадок – під час одного з тренувань отримав перелом хребта і про спорт мені сказали забути.
- Яким був процес одужання після серйозної травми?
- Почалися поневіряння лікарняними палатами, адже лікарі не могли озвучити точний діагноз. Через те що перестав грати баскетбол, в мене почалася депресія. Важко було змиритися, що спорт став моїм минулим. З того відчаю навіть свої медалі пороздавав. Уявіть собі, коли я отримав травму, в Україні було лише три центри, де можна було зробити МРТ: Львів, Київ, Харків. Не всі лікарі навіть уміли прочитати результат МРТ. Це зараз поширене явище, а тоді це була рідкість і страшенно дорога процедура. Тому ще під час навчання в Рогатинському коледжі, щоб отримувати ефективне лікування, переїхав до Києва. І саме у столиці я зустрів лікаря, він вже нині, на жаль, покійний, який поставив мене на ноги. Завдяки унікальним ін’єкціям, мені вдалося відновити активний спосіб життя, хоча час від часу все одно відчуваю болі в хребті.
- Як вас зустріла столиця? Важко було адаптуватися?
- Паралельно з лікуванням почав формувати власне столичне життя. На лікування потрібні були кошти, тож зайнявся пошуками роботи. Спершу працював водієм однієї заможної панянки, а відтак вдалося влаштуватися у митно-брокерську компанію «Валгер-Груп». Власник її був із Закарпаття, і як він потім мені признався, йому було до вподоби, що я розмовляв винятково українською. Київ на той час був майже весь російськомовним. Я швидко вник у роботу, активно цікавився всіма тонкощами митної справи і незабаром, що я зовсім не очікував, мене призначили керівником компанії. Мені на той час було 20 років. За короткий проміжок часу ми розширилися, створивши холдинг. Почали орендувати окремий термінал на митниці, оскільки надто збільшився обіг машин на добу – з 50 до 130. Але це було недовго. Почалися вибори 2010 року, і на роботі відчув вплив політики… Шеф вирішив закрити фірму й виїхати за кордон. Запропонував і мені поїхати, але я відмовився… Захотів залишитися в Україні.
- Як події розгорталися далі?
- Почав працювати в правозахисній громадській організації «Об’єднання Богдана Хмельницького», яка допомагала людям з усієї України відстоювати свої права. Паралельно з роботою навчався в університеті ринкових відносин на юридичному факультеті. Вже пізніше я зрозумів, що в громадських організаціях не все так просто, адже можновладці платять таким структурам гроші, щоб вони час від часу піднімали градус в соціумі. Якщо чесно, я був шокований, що відбувалося в суспільстві. Щодня надходило сотні листів та сотні дзвінків. З часом мене ці інтриги трохи вимотали, і я залишив роботу.
- Напевне, цікаво отримувати досвід у різних структурах…
- Звичайно, зайвий досвід ніколи не завадить. Після громадської організації мені запропонували стати неофіційним помічником-консультантом одного із народних депутатів. На фрілансі почав отримувати запрошення взяти участь у тих чи інших медійних проєктах з освіти, медицини та логістики. Та, на жаль, знову прийшло те відчуття, що я працюю на не дуже чесних людей. Скажу, що бути справедливим дуже важко. Дуже багато непорядних осіб, з якими працювати вкрай некомфортно.
Перед Майданом 2013 року почав працювати в сім’ї одного з перших прем’єр-міністрів України, нині уже покійного Віталія Масола. До слова, це був непростий, але цікавий досвід. Політика – це лобізм, і я почав вчитися цьому. Залишив цю роботу в 2014 році, коли почалася війна. Поїхав на фронт як волонтер і був шокований від побаченого. Досі те згадувати важко. З однодумцями створили в Ізюмі склад, тобто налагодили логістику, а вже звідти розвозили допомогу, куди й кому що необхідно. Нерідко хлопці приїжджали до мене в Київ помитися, поїсти нормально. Коли волонтерський процес налагодився, я зрозумів, що він може працювати й без мене. А я своєю чергою переключився на поранених бійців. Допомагав коштами на лікування, медикаментами й потрібними знайомствами.
- От ви час від часу відправляєтеся на фронт з волонтерською допомогою. Бійці розказували про ставлення до них з боку вищого керівництва?
- Я не можу про такі речі говорити, адже не є військовим, навіть не маю права про таке говорити. Скажу лише те, що мені не раз говорили хлопці з передової. Ставлення однозначно змінилося – і в кращу сторону. Нарешті появилося військове керівництво, яке знає що таке війна і військо. І ми бачимо це на полі бою.
- Не можу не спитати про вашого брата, сміливого воїна та Героя України Дмитра Коцюбайла.
- Він зараз на фронті, разом з мужніми захисниками виборює українцям світле майбутнє без «братньої» московської орди. Ще юним, у 17-літньому віці, він поїхав на Майдан. Хоча на той час готувався до вступу у Надвірнянський фаховий коледж НТУ. Оскільки гарно малював, у вільний час на Майдані розмальовував усім охочим каски. Дмитро – дуже творча людина. Пригадую, як у дитинстві з лози міг сплести парканчик. Впевнений, що ця творчість допомагає йому нині на фронті нищити москальню. Можливо, саме тому в нього зараз псевдо – «да Вінчі». Скажу відверто, я переживав за нього на Майдані, часто шукав його, бувало не міг знайти. Потім я зрозумів, що в нього все добре. Коли почалася війна у 2014 році, звісно, ні про який вступ до технікуму не йшлося – Дмитро поїхав на фронт. Ось уже 8 років він на передовій, і ми всією родиною молимося за Дмитра, щоб повернувся додому живим і здоровим. До слова, мої батьки відповідальні за безперервність молитви в Україні. Є такий рух безперервної молитви «Сім’я Пресвятого Серця Ісуса». Така традиція, започаткована в Канаді, є в цілому світі, а батьки стараються, щоб ця молитовна традиція розвивалася і в Україні.
Оскільки Дмитро молодший, він для мене завжди був малим – в доброму сенсі цього слова. А нині, у світлі сьогоднішніх подій, я горджуся ним і рівняюся на нього, адже у 21 рік став командиром першої окремої штурмової роти. Тішуся, що він не пішов у політику, не став публічною особою, для нього головне – військова служба. Він воює заради перемоги, а все решта потім. Приємно, що Дмитро є у списку 30-ти українців за версією Forbes, які впливатимуть на майбутнє України. Він перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена «Золота зірка». Також Дмитро - двічі «Народний Герой України», і я пишаюся ним!
З братом Дмитром Коцюбайлом
- Як так сталося, що ви залишили Київ і повернулися додому?
- Київ залишив у 2018 році. А до того ще вдалося попрацювати у фрілансі. Займався медичними проєктами, як-от монополізація фарм-ліків від гепатиту С, проєктами з логістики, яка в українській економіці майже відсутня, хоч ми і транзитна країна. Щодо гепатиту С, то картина невтішна, адже на сьогоднішній день кожна 10 людина має цю хворобу. Сумно, що чимало військових хворіють на гепатит, хоча на фронт ішли повністю здоровими. І ось ми почали шукати причину. Працювали з біологами, зверталися до Міністерства оборони. Неправильно, що людей не провіряють на гепатит С, а це потрібно робити. Відомо, що на лікування цієї хвороби державою передбачені кошти. І я якраз займався лобізмом в цьому проєкті. Якщо зрозуміліше, на лікування однієї людини держава виділяє 46 тис. доларів, а є ефективне лікування за 3 тис. дол. То ми пропонували віддати решту залишкових коштів цій людині, щоб з часом відкрити, до прикладу, свою справу. Це було б дуже корисним також для наших військових, Щоб вони після війни змогли знову адаптуватися до мирного життя.
З часом почав займатися логістикою вантажних перевезень. Проєкт стосувався виведенню вантажних перевезень з тіні. Якщо в Німеччині логістика приносить до державної казни 136 млрд. євро, то скільки тоді могла б отримувати українська казна? У нас офіційно задекларовано 100 млрд грн. І коли я почав розбиратися у цій проблемі, комусь це стало невигідно. Незабаром мене на велосипеді збиває машина. Від поліцейських розслідувань я відмовився, оскільки розумів усю глибину того, що відбулося і за що це відбулося. Скажу, що дуже б хотілося, щоб в Україні логістика все-таки запрацювала. Колосальні чорні гроші з тіні слід виводити. Але, на жаль, мені та моїм однодумцям це не вдалося зробити. Тож я прийняв рішення повернутися додому в Бурштин.
- Рідне місто допомогло впорядкувати думки після столичного швидкоплинного життя?
- Звичайно. Оговтуючись після аварії, було бажання навіть залишитися у Бурштині. Пригадую, як на різдвяні свята виходжу на балкон і просто жахнувся від побаченого – сніг був чорним. Я такого раніше не бачив, тому і злякався. Виникло бажання зайнятися екологічним питанням у місті, навіть написав програму для області без значних затрат. Але коли я почав піднімати назовні цю проблему, я став персоною non-grata для колишньої очільниці Бурштина Роксолани Джури та теперішнього прем’єр-міністра України, а тоді директора Бурштинської ТЕС Дениса Шмигаля. Сумно, але Бурштин займає перше місце в області за онкологічними захворюваннями і потрібно про це бити на сполох. Та нікому, на жаль, із місцевої влади це непотрібно. До прикладу, в мене є офіційний документ, що повітря у місті Яремче забрудненіше, ніж у Бурштині. Ну це ж абсурдний документ від санепідемстанції. Про що тут можна говорити?
- Над якими проєктами працюєте нині?
- Працюю над реформатикою громадських перевезень в місті Львові. Вже дуже багато років влада намагається запровадити електронний квиток, і от ми зараз над цим працюємо. У нас класна команда, і мені справді приємно працювати разом з ідейними молодими людьми задля рішучих позитивних змін. Думаю, що нам усе вдасться!