Живе у Галичі родина

Живе у Галичі родина

     Живе у Галичі родинаЗдавна відомо, що основу кожного суспільства складає міцна сім’я. Засновані на засадах взаємної поваги, толерантності, любові та патріотизму, християнських цінностей та шанобливого відношення до історії свого роду, немов добірні зерна для щедрого врожаю, такі родини складають ядро української нації, її інтелігентний золотий запас, який ні при яких обставинах не дає цілком зруйнувати наше суспільство, в якому би панували лише псевдо цінності – гроші і влада. Ми започатковуємо рубрику „Живе у Галичі родина”. В ній розповідатимемо про галицькі родини, які своїм корінням заглиблюються в сиву давнину нашого з вами міста, та тих людей, які в певні періоди історії нашого краю своєю працею вписали свої імена на золотих сторінках ненаписаної поки що книги історії родин славного Галича!
     Сьогодні наша перша розповідь про велику родину Гамлявих. З проханням розповісти редакції газети „Галицьке слово” про історію своєї родини ми звернулись до одного з її представників Юрія Гамлявого.
     
     – Пане Юрію, розкажіть нашим читачам про свою родину.
     – Пращури моєї родини по бабиній лінії проживають у нашому місті уже не одне століття. На даний час точно не можемо сказати, чи жили наші родичі у Галичі під час правління Данила Галицького та Ярослава Осмомисла, однак уже в середині XIX ст. у сім’ї священика у маленькій глиняній хатині, що знаходилась в районі Меживіддя, народився хлопчик, якого назвали Іваном. Саме Іван Горніцький у 20-х роках минулого століття при польському магістраті очолював поліцейський відділок м.Галича, захищав галичан від бандитів та злодіїв, охороняв їх спокій та добробут. Тобто служив людям, пересічним жителям нашого міста. В родині Горніцьких були діти, серед яких і дочка Клементина. Вона одружилась з Іваном Микульським, який теж служив у післявоєнний час в органах міліції, боровся з бандитизмом у тяжкі повоєнні роки, а його дочка Ангелина Іванівна Микульська вийшла заміж за Гамлявого Тимофія Олександровича (мого діда), який після закінчення Чернівецького культосвітнього училища приїхав у 1949 році в місто Галич, де працював на посаді завідуючого відділом культури. У тяжкі часи, коли країна піднімалась з руїн, він із колективом, який очолював, несли людям зерна духовності та культури, те, чого і у наш час так не вистачає, на жаль, нашим людям. В сім’ї Гамлявих народились сини Петро (мій батько), Роман та Ярослав.
     Я завдячую своїм батькам тим, що із-за постійних переїздів уже до 18 років я встиг побачити світ. (Петро Гамлявий – кадровий офіцер, який 23 роки прослужив у армії). Жили ми і у Монголії, в самому центрі пустелі Гобі, і у Прибалтиці, і у Німеччині. Був період, коли батько мав їхати служити в Афганістан добровольцем, а також військовим радником у Мозамбік, де йшли військові дії, але не потрапив туди лише через обмежений стан здоров’я. Я побачив, як кажуть, і найвідсталіший, і найцивілізованіший світ, багато чого почерпнув для себе корисного. А ще на все життя від батька навчився бути патріотом рідної землі, бо самі розумієте, що завжди була можливість залишитись на постійне проживання і в Прибалтиці, і у Німеччині, але такої думки ніколи в нас не було, завжди хотілось повернутись у рідне місто.
     Мій батько для мене є зразком справжніх чоловічих якостей, а це – чесність, сумлінність, повага до людей, військова стриманість, офіцерська честь, щирість та пунктуальність. А ще мій батько – людина, яка постійно працює. Батькові брати Роман та Ярослав тривалий час працювали у пожежній охороні, захищали життя та майно галичан від вогню. Моя мати після закінчення Підгаєцького медучилища приїхала на роботу у м.Галич, працювала лаборантом-біохіміком в Галицькій райлікарні, а ще була донором і врятувала не одне людське життя. Після багатьох років перебування у різних країнах (мій батько – військовий) повернулась у м.Галич, де і тепер працює в Галицькій санітарно-епідеміологічній станції. Чому я все це розповідаю? Напевно, для того, щоб пояснити, що майже кожний представник великої родини Гамлявих своє життя завжди присвячував служінню людям, нашим галичанам. В даний час серед нас нема бізнесменів, олігархів, нема мільйонерів, що здобули свій капітал, обдираючи своїх же людей, зате в нас є найцінніше, що може бути у справжньої людини, – повага та шана від простих людей і це, на мою думку, – найдорожчий капітал.
     Про себе можу сказати, що 1996 року закінчив Тернопільський інститут педагогічної освіти і здобув спеціальність практичного психолога, а у 2006 році – Київський Національний університет внутрішніх справ та став юристом. Уже більше 15 років працюю в органах внутрішніх справ, з яких уже 8 – на керівних посадах у Галицькому райвідділі міліції. Своєю службою пишаюсь, вибрав її колись сам і цілком свідомо, допоміг в біді не одній людині, тому з високо піднятою головою спокійно йду нашим містом і щиросердечно вітаюсь з людьми, яких знаю і поважаю, які знають і поважають мене. За службу маю чимало відзнак. Нагороджений нагрудною відзнакою МВС України «За відзнаку в службі» І та II ступенів, але своєю найбільшою нагородою вважаю визнання та шану своїх галичан.
     – Пане Юрію! А ще декілька слів про свою сім’ю.
     – Я дуже люблю свою сім’ю, дружину Наталю та двох дітей. Бог подарував нам і сина, і дочку. Син Віталій навчається у 6 класі, а дочка Алінка – у 3 кл. Галицької ЗОШ №1. Дружина працює у районному центрі зайнятості, допомагає людям, які втратили роботу, знайти собі справу до душі. Діти всебічно обдаровані, навчаються у Галицькій музичній школі. Віталій облюбував гітару, Аліна – клас скрипки, займається у танцювальному гуртку. Їх виступи уже бачили галичани не один раз. Думаю, що син буде теж або військовим, або правоохоронцем, бо дуже йому подобається форма, погони, суворе дисципліноване життя. Хай продовжує родинну традицію. На мою думку, саме на родинних традиціях і любові до батьківщини, яка виражається у бажанні служити їй, і тримаються підвалини міцної України!
     – Поділіться своїми планами на майбутнє, мріями! Про що вони?
     – В народі кажуть, що кожна людина повинна за життя посадити дерево, виростити дитину та збудувати дім. Все це я вже зробив. Але часом, коли дивлюсь на занедбані вулиці нашого міста, засипані сміттям береги Дністра, коли дивлюсь у вічі зустрічним перехожим і чую розмови про те, що в нас нічого не зміниться на краще, тобто чиновники як крали, так і будуть красти людські кошти, а списувати їх на благоустрій міста, якого як ніхто не бачив, так і не побачить, як не було роботи для своїх людей у місті, так її і не буде, як не було куди вийти відпочити крім брудних кабаків та занедбаної дискотеки, так і не буде, коли йду з роботи додому після зміни вулицею Шевченка, на якій можна в ямах голову зламати або втопитися у багнюці, а у нічний час вибрати очі, бо темінь, як у середньовіччі, так і виникає думка, що, може, пора вже це все змінити. І якщо не було до цього часу керівника-господаря, який би взявся за найнагальнішу справу зробити наше місто красивим, прибраним та квітучим, казковим куточком Прикарпаття, то хтось же повинен в кінці-кінців почати! Одним словом, відкрию вам свою таємницю. На найближчих виборах я вирішив висувати свою кандидатуру на посаду міського голови міста Галича і, сподіваюсь, що галичани мене підтримають! А вам дякую, що редакція нашої газети „Галицьке слово” зробила добру справу, започаткувавши дану рубрику, бо справді треба згадувати не лише лише високопосадовців, які в більшості своїй нічого путнього для людей не зробили, а писати про тих галичан, які своєю повсякденною працею покращують життя нашого міста.
     
     
     

Володимир Теслюк